Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

— Я не маю слів.

— Не гризися, — м’яко сказала жінка. — В тебе є мати й ми…

6

Він пішов прилягти, поки в хаті тихо і не ввірвалися з гамором діти, і настільки був зморений, що відразу ж заснув.

Йому привидівся той-таки сон, що й уночі: вони лізуть із батьком по майже прямовисній скелі. Хапаються за виступи і за непевні, дрібні кущаки, якими поросла скеля. Намацують босими ногами щілини й притискаються спинами до розпеченого сонцем граніту.

— Ще трохи, тату, — сказав Сашко. — Бачиш отого куща?

— Бачу, — сказав батько, обличчя в цього було аж лискуче від поту. — Але в мене немає вже сили.

— А ти знайди ту силу, знайди! — закричав Сашко. — Я сам ледве тримаюся!..

— Бачу, — сказав тихо батько, — саме тому в мене й немає сили. Будь милосердний.

Сашко стояв, розпластаний на скелі, розкинувши руки й і ноги, серце важко билось у грудях, відштовхуючись від каміння, на якому був розіп’ятий; одна рука його трималася за колючого терена, а друга за кореня, ноги його висіли над прірвою, а з тієї прірви вирвався раптом тонкий і гострий крик…

Він прокинувся й побачив перед собою яскраве, залите голубим світлом вікно, а в ньому летючого вогняного коня.

— Чого ти кричав? — спитала десь зовсім поруч дружина.

— Дай валідолу, — прошепотіли сині його вуста. — І швидше, будь ласка!

1987р.

Інтерполяція

І йшов небом Пастух у синьому плащі та в кепці, із золотою ґерлиґою в руці, награючи, як це водиться в букулічній поезії, на сопілці, а хто зі сплячих посельців околиці був інтелігентніший, бачив у тій сопілці флейту; біля Пастуха покірливо ступав покритий темною попоною, жуючи вату хмар, вогняний кінь, в якого з ніздер вряди-годи виривалися іскри; а всі вони, жителі вулиці, були зігнані у спільну кошару, котра була збита з напівзгнилих дощок; і ця отара розмістилася саме там, де найгустіше насаджено будинків, на невеличкому майданчику між дворами й туалетами, тобто саме там, де жила і найчастіше любила вистоювати ряба Надька. Були забиті в тій кошарі в купу — усі мали овечі шкури, але обличчя кожен своє. І дивно змішалися поміж себе, ніби сплетені тілами у сітку, котра покривала квадрата кошари. Згори ж виглядало, що всі вони сплетені одним поворозом, який тягся від одного до другого, захльостував третього, тягся до четвертого, уплутував п’ятого — і не було в цьому нічого дивного, всі-бо так само були сплутані поміж собою і вдень. Отож отара, сплетена єдиним поворозом, ворушилася, ніби згустки тьми, у тій ночі, й ті згустки часом темнішали, а часом розріджувалися, часом щось вигукували, сварилися, билися чи сплітались у любовному злитті. І над усим цим провисала інша сітка, цього разу тонша — сітка теплої, спокійної й мелодійної музики, сопілкової чи флейтової, як собі хто її чув. Пастух грав із заплющеними очима, відтак гасли і місяць, і зорі, і його золота ґерлиґа, і золотий кінь, тобто ті його частини, що не були прикриті попоною. Коли ж Пастух розплющувався, то все знову засвічувалося, темінь розріджувалася й ставала ніби срібляста. А Пастух грав і грав, натхненно і в забутті, аж доки не спинився раптом, відвів сопілку, чи флейту, від вуст і тривожно озирнувся. І була на те підстава, бо в глибині ночі раптом почувся чи рик, чи рев, ніби вмикнуто водночас кільканадцять моторів. Люди, чи, власне, вівці, загнані у квадрата кошари, не звернули на те жодної уваги, і то з простої причини: всі чудово знали, що десь біля річки Гуйви є танковий завод, і на тому заводі люблять випробовувати двигуни саме вночі, мабуть, для того, щоб далі було чутно, а ще для того, щоб пожильці мілітарної держави завжди перебували у бойовій готовності й звикали, що мотори заводяться саме у відпочинкомий час. Тоді вся околиця ніби трусилась, і всі, хто не звик до подібних оказій, мав би відчути недовідому тривогу. Але пожильці околиці вже давно не зважали на той дикий серед ночі рев, через це єдиний, хто зупинився й тривожно озирнувся, був Пастух у синьому плащі та в кепці із золотою ґерлиґою. А ще Пастух був угорі і міг звідтіля все бачити, а вівці з кошари — внизу, і кожному з них, окрім цього спільного, снився ще й власний сон, а власний сон — це й були власні клопоти, пристрасті, інтереси. Отож кожен, хто ворушивсь у тому квадраті із гнилих, власне уявних, дощок, мав досить свого, і де їм було бачити, що на околицю пішли приступом бульдозери числом рівно тринадцять. І були в тих бульдозерів гнівно розпалені очі-фари, а лискучі стальні гребки попереду войовниче виблискували сталлю. І ті бульдозери раптом виладнались у стрій, наче уявили себе перед танковою атакою. І в кабінах бульдозерів завмерли залізні водїї у залізних піджаках, чоботях та штанях із залізними масками замість облич, з очних прорізів яких лилося не таке потужне, як із фар, але не менш їдке фіолетове світло. І ці бульдозери раптом опустили стальні лискучі гребки, натужніше ревнули моторами, вгризлись у землю й рушили на околицю, немилосердно трощачи перші будинки, — всі виявилися під цей мент порожні, бо посельців їхніх зігнано волею Пастуха у синьому плащі та кепці в ту-ото, описану вище, кошару. І почали валитися трухляві й нетрухляві стіни, більше було трухлявих, і перетворювались у купи лому-мотлоху, в яких змішалися перемнуті ліжка, поламані столи й стільці, шафи, змішана подерта й ціла одежа, розтрощені ока телевізорів, лопати й інструменти, кастрюлі, скатірки, самогонні апарати, лічильники, вікна, розбите скло, телеантени, миски, побитий і цілий посуд, виделки, ложки, коробки, холодники, килими, доріжки, дзеркала, навіть ванни й унітази, які в декого вже завелися, труби, крани, вішалки, хустки й капелюхи, найрізноманітніше взуття — все це поміж себе змішалося майже так само, як і вівці в кошарі, сплелося, з’єдналося, помнуте, погнуте, побите, потрощене. А мотори ревли й ревли, ніби співали над усім цим урочисту поховальну пісню, але не було в тому співі смутку, тільки потужна, переможна мелодія тринадцяти залізних горлянок. І Пастух там, у небі, раптом зірвав із голови кепку, і його пелехата голова засвітилася, бо запалала кожна волосина, а очі засяяли, але не так потужно, як очі бульдозерів. Він звів золоту ґерлиґу й махнув нею. Відтак почувся різкий металічний звук, ніби щось зламалось, і бульдозери погасили люті очі, мотори їхні почали кашляти, ніби захворіли раптом на сухоти, а тоді один за одним позамовкали. І вже без допомоги моторів, а тихо, неохоче, хиляючись, почали важко відповзати на висхідні позиції, відтак знову стали, ніби перед новою танковою атакою, виладнувані вряд. І зробилися згустками пітьми, круглими, кошлатими, синьо-чорними, мовчазними, нерухомими, помалу розчиняючись, як грудки смоли від вогню. А всі ті розтрощені речі почали стягуватися, з’єднуватися, розпрямлятися і знову ставали такими, якими були дотіль, так само стягались і складалися розтрощена цегла, дошки, колоди, камені основ, бляха покрівель, знову уладновуючись у ті ж таки форми, які мали передоцім. Отоді-то й збудився вогняний кінь. Скинув із себе темну попону, яка розпливлась і розляглася й почала розтавати, ніби хмара, сипнув вогняними протуберанцями з ніздер і запалав. І вибіг на крайнебо, маючи золотими копитами. Заіржав безголосо і перетворивсь у велике кругле око, що гостро розсипало довкола жмутки проміння, яке й пробудило світ, прогнавши з нього всі привиддя й примари, відтак почався день новий. Пастух же зник із неба, а може, перетворивсь у хмару, яка поступово почала розчинятися серед неозорої блакиті неба.

Частина третя

Ніч гріха і ніч миру

Оповідка тринадцята

Чортиця

1

Зелений місяць сходить раз на кільканадцять років і пливе над здивованою заціпенілою землею, наливаючи її трепетним, смарагдовим промінням. Тоді відбуваються дива, особливо з жінками: котра любила свого чоловіка чи коханця, переставала любити, а котра не любила, починала його нелюбити ще завзятіше. Красуні у своїх ліжках ціпеніли, а бридахи снили еротичні сни; сірі курочки у своїх видивах бачили, що знесли золоте яєчко, а потім кудкудахкали й кудкудахкали, оповідаючи про це світові, якому було однак байдуже до всього золота у собі — він, отой світ, важко, морочно і навіть грізно спав. У животах вагітних діти починали розправлятись, як курчата у яйцях, лупили п’яточками в тулумбаси животів — жінкам же снилося, що вони танцюють у скаженому танку, а розплющені очі їхні починали світити, ніби ліхтарики. Дівчата виходили (а може, це їм тільки марилося) на подвір’я обійсть, і тут під зеленим місяцем ставало на одне диво більше: одні перетворювались у кішок і притьма кидались у зелену темінь, яка кликала їх дужим голосом; інші перетворювались у сук, які сідали на освітленому п’ятачку і затяжно вили; треті ставали свиньми — виходили вони за хвіртки й рушали вулицею в пошуках калюж, кожна з тих калюж тримала в собі по зеленому місяцеві, а четверті дівчата так і лишалися собою — це ті, котрі до метаморфоз нездатні. Скидали із себе позеленені сорочки й блукали по дворі, надчікуючи, щоб із мороку виступив хтось як згусток темряви, щоб той хтось мав жилаві руки і хвацькі вуса, пишний чуб над лобом і палкі очі. Тоді дівчата, котрі нездатні до метаморфоз, скрикували тоненько й затуляли однією рукою собі лоно, а другою перса, а ті згустки темряви оточували їх тьмою, і тьма входила дівчатам у серця і в лона, і вони озиралися злякано, чи не побачив хто такого сакраменту. Потому їм бачилися густі оранжеві сни, вони сміялися, й плакали, і сподівалися, що не тільки уві сні хтось жагуче їх приласкає, — а темінь текла, мов ріки в моря, а темінь сама була морем й била хвильми об вікна й пороги. Тоді ті, котрі в кішок перетворилися, здоювали по хлівах корів, а ті, що суками ставали, влаштовували ігрища на освітлених галявинах і майданах, а ті, що шукали калюж, їх знаходили і мліли в їхньому калюжному холоді чи теплі, а біля рилець полоскався зелений місяць, якого вони пробували вряди-годи схопити ротом, але звісно схопити не могли. І в усьому цьому царстві, десь на самому дні, ніби по дну океану, йшов із палицею чоловік у кепці з довгим козирком, у стоптаних туфлях, у простій картатій сорочці та зімнутих штанях; а може, він ішов у смушковій шапці, в білих полотняних штанях та сорочці і в напіврозлізлих личаках.