Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

"Що вони шукають тут, ці метелики?" — подумав він.

Завищала коляска, Сашко не без здивування упізнав ту ж таки жінку з сонними притуманеними очима, що помітив її ще на початку сьогоднішньої мандрівки. Метелик стріпнув крильми і знявся з лавки, а жінка розвернула візочка й сіла навпроти, виставивши пару пухких колін. Відкинулася на спинку й приплющилася — вночі явно недоспала.

І позираючи на ту сонну, з пухкими коліньми молодичку, ще зовсім юну, бо щось дитяче застигло на її змореному лиці, він подумав, що в тому батьковому листі було, окрім лукавово, щось по-справжньому щире, що людина пише покаянні листи не з легкого серця, що зима й справді постукала по його розуму й душі, і що написати листа колишній жінці завдання психологічно важке.

"Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я!" — продекламував подумки. — "Чуєш в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь земляче, як се лихо перебуть?"

У візочку запхинькала дитина, і пухкі коліна навпроти підстрибнули. Жінка завозила туди-сюди коляску; Сашко ледве витримував те однотонне повискування. Нарешті здався і встав. Але звівся зарізко, крутнулася голова, і він стояв якусь мить, дивлячись на жінку. Вона блимнула на нього цікаво чи й сердито, але продовжувала тягати туди-сюди вискітливого візка — повні білі ноги енергійно полискували перед його напівпригашеним зором. Сашко рушив бульваром між м’яке мерехтіння світлотіней, між ряди лавок та дерев; на лавах сиділи люди, а біля них ганяла й горлала дітвора. Пообабіч бульвару тяглися дві шосівки і по них котилися авта — він сам був наче авто, в якогось щось негаразд із мотором. Спинився й дихав, ніби бігун після довгої дистанції. Збоку голосно заревіло, аж затрусилося повітря, — на шосівку виповзав бульдозер. Хитав великим, приставленим спереду гребком, гарчав, потрушував могутнім тілом і розбивав виплесками того гарчання синє повітря в прозорих коридорах бульварів. Сашко уздрів, як нервово тріпоче облите сонцем листя; в будинку навпроти жінка розчинила вікно, розсунула фіранки, обперлася білими, аж молочними руками об підвіконня, налягла грудьми — добродушно дивилася на потвору, яка ярісто тарахкотіла гусеницями об асфальт. Пролетіло кілька переляканих голубів; Сашку прийшла до голови дурна й блаженна думка, що весь цей шум на досі тихому бульварі пробудився від крику того дитяти, яке прийшло у світ цих машин-почвар, щоб ними повелівати. Під ногами в Сашка лежала цукерчата обгортка, і він утупився в неї, бо на обгортці було намальовано літака; інший літак, уже справжній, стояв на дитячому майданчику і по його трапу підіймалися один за одним діти, серед яких можуть бути діти і його. Вони всядуться у м’які крісла і перед ними спалахне екран — діти захоплено полетять у світ власного майбутнього. А тут, унизу, на хіднику бульвару, стоїть, намагаючись утримати рівновагу, людина із зіпсованим мотором у грудях; людина з широко розплющеними очима і кричить подумки білими, як сніг, губами: "Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я! Чуєш, її лісі ворон кряче!" І він раптом повірив, що той Коник-Стрибунець, про якого весь час сьогодні думає, можливо, колись опинивсь у подібній ситуації, і раптом злякався; можливо, однієї ночі він також прокинувся (чи не сьогодні це сталося?) і побачив раптом серед неба летючого коня, котрий мчав через небо, ніби комета — віщунка лиха. А ще відчув той чоловік гострий запах землі й збагнув, що так не може пахнути заполярна земля. І він подумав раптом: чи не пропустив, може, часу покаяння, адже досі був певен, що в нього є ще багато часу, що і цей час не пізно прикликати будь-коли, що зима ще далеко, за горами та долами, що йому, Конику-Стрибунцю, можна стрибати й бавитися, співати й танцювати — ні про що важке не думати. І от тільки в ту ніч, можливо, за тиждень перед тим, як приснитися рідному синові, коли й він, Сашко, відчув на обличчі зимовий подих, той чоловік, Іван Павленко, збагнув, що оце він настав — єдиний час покаяння. Зірвався з ліжка і, як був, у білизні та босий, сів до столу, вихопив з підставки ручку й написав листа. І тут розчинилося сколихнуте вихором вікно, вітер вихопив пописаного листа з-під його рук і погнав через ліси й гори, уже покриті снігом і через це негостинно-холодні, а сам він підійшов до розчиненого вікна й дививсь у темінь, власне у ніч-день, бо там, на Заполяр’ї, на початку літа ніякої темені нема, хоч сніг може ще покривати й горби, й долини. Отож дивився він на темінь — білий іскристий сніг, отой образ Вічності, яка прийшла до тебе, розчинила безшумно двері й готова покарати тільки за те, що ти ніколи не думав, а що тебе чекає завтра?

5

Дружина поралася на кухні, діти й справді побігли в кіно, яке крутили в умерлому й поставленому на дитячому майданчику літаку; Сашко сів у тісному проміжку (кухня в них мікроскопічна), між столом і білим кухонним пеналом; фіранки були розсунуті, й він міг бачити шматок хідника, на якому весь час вигулькували якісь люди. Оповідав жінці тихим голосом оту історію з батьковим листом, а потому й історію зі сном, коли йому приснився батько на смітнику, побитий і закривавлений; про те, що сказала мати і що вирішила; про її немилосердного засуда; про те її "а тепер танцюй, небоже, на морозі гопака" — розповідав це дружині, бо сподівався на її практичну мудрість: йому самому важко щось вирішити розумне, бо й сам він був для цієї жінки якоюсь мірою Коник-Стрибунець. Окрім того, коли щось важливе вирішуєш не ти, а хтось близький, кому улягаєш, як просто тоді зсувається гора із пліч!

— Мати має рацію, — сказала дружина, кришачи на дощечці криваво-брунатного буряка, — той твій батько й справді хороша штучка. Так просто жінка не одержуватиме за чоловіка зарплату, певне, пив добряче й гуляв. Діти його не люблять, значить є за що — добре в’ївся їм у печінки. Не бери тієї історії до серця, — сказала турботливо вона, — побережи себе!

Вона краяла й краяла буряка, й Сашко почудувався: смужки виходили рівнесенькі, однієї товщини. Руки його жінки були багряні від бурякового соку, а думки чіткі, виважені, рівнесенько відбатовані зовсім так само, як оці бурякові смужки.

— Коли тверезо розмислити, — казала дружина, — то він батьком твоїм називатися недостойний, сам же казав, що не озвався до вас ні разу, а коли ти його в Мурманську відшукав, то паскудно від тебе втік, як шкідливий кіт. Я до таких милосердя не маю.

— Тепер уже точно знаю, — мовив Сашко, — там, у Мурманську, це був він…

— Я тобі й раніше казала, що то був він, хто б іще? — жінка почала краяти капусту. Ніж і пальці були червоні від буряка, і капуста де-не-де ясніла червоними плямами. — Ні, я таких людей не розумію. Судити таких треба!

— А коли б це був твій батько? — спитав Сашко. — Тоді б ти так спокійно не говорила.

— Мій батько, — рівно відказала жінка, — мене доглядав. Мій батько горба надривав, щоб нам легше жилося, через це і н могилу пішов передчасно. Ти мого батька з цим паскудником і ю рівняй!..

— Я не про те, — тихо, але вперто сказав Сашко. — Питаю, коли б твій батько виявився такий?

— Сказала б те саме, — вона взяла багряними пальцями жмута пошаткованої капусти й кинула її до кастрюлі. — Чи може, хочеш, щоб він приїхав сюди, в нашу конурку на одну кімнату? Це хочеш сказати?

— Нічого я не хочу сказати! — буркнув він.

— Нє, ти це хотів сказати. А я не бажаю приймати до себе ніяких п’яниць і блудяг.

— Але ж я нічого, Ольцю, такого не сказав! — змолився він.

— Не забувай, що ти нездоровий, — різко мовила жінка. — Тобі самому треба спокою і догляду. Зрештою, не до тебе ж він звертався…

Це була правда. Нещадна, але ясна в своїй очевидності, бо таки не до нього був посланий той крик із далекого, холодного краю. Та ж, до кого він був посланий, знайшла також недвозначне рішення: "Опізнився, небораче, — ось яку відповідь знайшла Поліна Войцехівська. — Хто кохав життя ледаче, непереливки тому!"

Він сидів і дивився на клаптика хідника, що виднівся з вікна Хідник був порожній — сірий рівний асфальт, на якому світліють цятки недопалків, сірників та обгорток з-під морозива й цукерок. Голосно лементували горобці, обсівши липку, що росла під їхнім вікном Сашко подумав: а що, коли вчинити простіше. Піти на пошту й послати йому гроші. І отак висилати щомісяця, бо хоч і правду казала його жінка, — це була правда тільки однієї мірки. Існувала ще інша правда, про яку не став казати, бо вона словами не виявляється — це правда отого сердечного щему, який не може не відчувати, чи не тому він свого часу повернувсь у сім’ю? Є житейська проста і ясна логіка, яку йому з нездоланною переконливістю виповіли сьогодні й мати, й дружина його, а є правда недовідома. Правда задавненого болю, такого собі безнадійного розглядання напівстертої фотокартки, випадково знайденої в щілині материної шухляди; є правда Коника-Стрибунця з його нестримною втечею у світ краси й волі. Є правда людської самотності, яка раптом остуджує гаряче серце, — і чоловік уже не той, чоловік раптом починає дивуватися з себе, бо той, котрий жив у ньому раніше, зник, а може, й помер. За одну ніч можна перейти рубікона, в людині може вмерти одне "я", а народитися друге, бо людина недаремне сподівається на всесильну милість часу покаяння, але нема покаяння без прохально протягнутої руки. І вона протягує ту руку, тобто пише: "Я дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, коли ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину". Сашко не міг висловлюватись у цій ситуації так категорично-нетерпимо, як мати його й дружина, але він був од цих жінок залежний. Сам потребував їхньої опіки, бо і його сила надломилась, як і в того невідомого батька. Він сам Коник-Стрибунець, і вже не має ані сили, ані завзяття доказати свою правоту, як доказував колись із Вовкою, котрий опоганив йому шапку і немилосердно дрочив Коником-Стрибунцем. Сашко був залежний і від дітей своїх, оцієї тісненької квартирки, "конурки", як назвала її дружина, від малої зарплатні, та й невідомо, чи довго зможе працювати, адже завтра-позавтра йому таки доведеться йти до тих байдужих і трохи брутальних білих халатів.

— Що це ти задумався? — спитала жінка, обмиваючи під струменем тушку курки.

— Я не задумався, — відповів тихо.