Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Треба мені рану заліпити, а то крові натекло повен чобіт...

. Спинились. Григорій держав коней, Фомін і Кошелєв вели рідкий огонь по міліціонерах, що манячіли вдалині. Чумаков допоміг Стерляднікову роззутись.

— А крові й справді набігло багато...— хмурячись, сказав Чумаков і вилив з чобота на землю червону рідину.

Він хотів був розрізати шаблею мокру й гарячу від крові штанину, але Стерлядніков не погодився.

— Штани на мені добрі, навіщо їх пороти,— сказав він і вперся долонями в землю, підняв ранену ногу —Стягай штанину, тільки поволеньки.

— Бинт у тебе є ? — спитав Чумаков, обмацуючи кишені.

— А на чорта він мені здався, твій бинт ? Обійдусь і без нього.

Стерлядніков уважно оглянув вихідний отвір рани, потім зубами вийняв з патрона кулю, всипав на долоню пороху і довго розмішував порох з землею, спочатку змочивши землю слиною. Обидва отвори наскрізної рани він добре замазав гряззю і задоволено сказав :

— Це діло випробуване! Присохне ранка і через два дні загоїться, як на собаці.

Аж до Чира вони не спинялися. Міліціонери трималися ззаду на чималій віддалі, і лише зрідка звідти лунали поодинокі постріли. Фомін часто оглядався, говорив :

— Ідуть за нами назирці... Може, підмоги ждуть звідки-небудь ? Не дарма вони тримаються оддалік...

На хуторі Вислогузівському вбрід переїхали річку Чир, кроком піднялись на положистий пагорок. Коні стомилися вкрай. З гори на них сяк — так з'їжджали риссю, а на гору вели за поводи, долонями згрібаючи з мокрих кінських боків і крижів тремтячі охлапки піни.

Припущення Фоміна справдились : верст за п'ять від Вис-логузівського їх стали наздоганяти сім чоловіка верхівців на свіжих конях, що добре бігли.

— Якщо вони нас і надалі так передаватимуть з рук в руки — рептух нам буде ! — похмуро сказав Кошелев.

Вони їхали степом бездорожно, відстрілювались по черзі: поки двоє, лежачи в траві, вели вогонь,— інші від'їжджали сажнів на двісті, злазили з коней і тримали під обстрілом противника, даючи можливість першим двом проскакати вперед сажнів на чотириста, залягти і приготуватись до стрільби. Вони вбили чи тяжко поранили одного міліціонера, під другим убили коня. Незабаром був убитий кінь і під Чумаковим. Він біг поруч з конем Кошелева, тримаючись за стремено.

Довші ставали тіні. Сонце хилилось на захід. Григорій запропонував не роз'єднуватись, і вони поїхали кроком, всі вкупі. Поруч з ним ішов Чумаков. Потім вони побачили на гребні пагорба парокінну підводу, звернули до шляху. Літній бородатий козак — підводчик погнав коней вчвал, але постріли примусили його спинитись.

— Зарубаю падлюку! Знатиме, як утікати ...— крізь зуби процідив Кошелев, вириваючись наперед, з усієї сили оперіщивши коня нагаєм.

— Не чіпай його, Сашко, забороняю ! —попередив, Фомін і ще здалека закричав : — Розпрягай, діду, чуєш ? Розпрягай, поки живий!

Не слухаючи слізних благань старого, самі відчепили посторонки, зняли з коней шлеї й хомути, швидко накинули сідла.

— Залишіть хоч одну з своїх взамін! — плачучи, просив старий.

— А того — свого не хочеш у зуби, старий чорте ! — спитав Кошелєв.— Нам коні самим потрібні! Дякуй господу —богу, що живий лишився...

Фомін і Чумаков сіли на свіжих коней. До шістьох вершників, що йшли за ними слідком, незабаром приєдналося ще троє.

— Треба поганяти ! Рушайте, хлопці! — сказав Фомін.— Якщо на вечір доберемось до кривських ярів, тоді ми будемо врятовані...

Він хльоснув нагаєм свого коня, поскакав уперед. Зліва від нього на короткому поводі йшов другий кінь. Зрізані кінськими копитами, на всі боки розлітались, наче великі краплі крові, червоногарячі головки тюльпанів. Григорій, що скакав позад Фоміна, подивився на ці червоні бризки й заплющив очі. В нього чомусь запаморочилась голова, і знайомий гострий біль підступив до серця...

Коні зовсім приставали. Від безперервної скачки й голоду стомились і люди. Стерлядніков уже похитувався в сідлі і сидів білий, як полотно. Він багато втратив крові. Його мучила спрага й нудота. Він з'їв трохи черствого хліба, але зараз же виблював.

Смерком, недалеко від хутора Кривського, вони в'їхали в середину табуна, що повертався з степу, востаннє вистрілили кілька раз на переслідувачів і з радістю побачили, що погоня відстає. Дев'ять вершників вдалині з'їхались докупи, про щось, видно, порадились, а потім повернули назад.

В хуторі Кривському у знайомого Фоміиу козака вони пробули дві доби. Господар жив заможно і прийняв їх добре. Поставлені в темний сарай коні не з'їдали вівса і під кінець другої доби грунтовно відпочили від шаленої скачки. Коло коней днювали по черзі, спали покотом у прохолодному, заснованому павутинням половнику і наїдались досхочу за всі напівголодні дні, проведені, на острові.

З хутора можна було б виїхати на другий же день, але їх затримував Стерлядніков : рана його розболілась, на ранок по краях почервоніла, а до вечора нога розпухла і хворий знепритомнів. Його мучила спрага. Цілу ніч, як тільки.

свідомість поверталась до нього, він просив води, пив жадібно, побагато. За ніч він випив майже відро води, але вставати навіть із сторонньою допомогою вже не міг кожен рух спричиняв йому страшний біль. Він мочився, не підводячись з землі, і стогнав, не змовкаючи. Його перенесли в далекий куток половника, щоб не так чути було стогін, але це не допомагало. Він стогнав часом дуже голосно, а коли непритомнів, то голосно й незв'язно кричав.

Довелось і коло нього встановити чергування. Йому давали воду, змочували палаючий лоб і долонями або шапкою закривали рота, коли він починав дуже голосно стогнати або марити.

Під кінець другого дня він опритомнів і сказав, що йому, краще.

— Коли їдете звідси ? — спитав він Чумакова, підкликавши його пальцем до себе.

— Сьогодні вночі.

— Я теж поїду. Не кидайте мене тут, ради Христа І

— Куди тобі ? — впівголоса сказав Фомін.— Ти ж і ворухнутись не можеш.

— Як не можу ? Дивись ! — Стерлядніков на велику силу підвівся і ту ж мить знову ліг.

Обличчя його палало, на лобі дрібними краплинками виступив піт.

— Візьмемо,— рішуче сказав Чумаков.— Візьмемо, не бійся, будь ласка ! І сльози втри, ти — не баба.

— Це — піт,— тихо шепнув Стерлядніков і насунув на очі шапку.

— І раді б тебе тут залишити, та хазяїн не хоче. Не бійся, Василю ! Загоїться твоя нога, і ми з тобою ще поборемось і козачка потанцюємо. Чого ти духом занепав, га ? Хоч би рана сурйозна була, а то так, дурниця!

Завжди суворий і хамуватий у поводженні з іншими, Чумаков сказав це так ласкаво і з такими зворушливо м'якими І сердечними нотками в голосі, що Григорій здивовано глянув на нього.

З хутора вони виїхали незадовго до світанку. Стерляд-нікова; насилу посадили в сідло, але самостійно сидіти він не міг, звалювався то на один, то на другий бік. Чумаков їхав поруч, обнявши його правою рукою.

— От клопіт... Доведеться покинути його,— шепнув Фомін, порівнявшись з Григорієм, співчутливо хитаючи головою.

— Добити ?

— Ну, а що ж, в зуби заглядати йому? Що ми з ним робитимемо ?

Вони довго їхали кроком, мовчали. Чумакова змінив Григорій, потім Кошелєв. *

Зійшло сонце. Внизу над Доном ще клубочився' туман, а на горбі уже прозорі і ясні були степові далі, і щохвилини синішим ставав небосхил, з застиглими в зеніті баранцями. На траві срібною парчею лежала густа роса, і там, де проходили коні,— залишався темний струмчастий слід. Тільки жайворонки порушували велику і благосну тишу, що розляглась над сФепом.

Стерлядніков, що в такт кінській ході безвільно мотав головою, тихо сказав :

— Ой, важенько !

' — Мовчи,— грубо перебив його Фомін.— Нам з тобою панькатись теж не легше !

Недалеко від Гетьманського шляху спід ніг коней свічкою злетів стрепет. Тонкий деренчливий свист його крил примусив Стерляднікова очутитись від забуття.

— Братики, зсадіть мене з коня...— попросив він.

Кошелєв і Чумаков обережно зняли його з сідла, поклали

на мокру траву.

— Дай хоч подивимось, що в тебе з ногою. Ану, роз-стібни штани ! — сказав Чумаков, сідаючи навпочепки ...

Нога Стерляднікова страшенно розпухла, туго, без єдиної зморшки Натягнувши, заповнивши всю простору штанину. Аж до стегна шкіра, що набула темнофіолетового відтінку, лисніла і була вкрита темними, бархатистими на дотик плямами. Такі ж плями, тільки світліші на колір, показались і на смуглому, глибоко запалому животі. Від рани, від засохлої на штанах бурої крові вже тхнуло поганим запахом гнилизни, і Чумаков розглядав ногу свого друга, затуливши пальцями носа, кривлячись і ледве стримуючи нудоту, що підкотилась до горла. Потім він уважно подивився на спущені сині повіки Стерляднікова і перезирнувся з Фоміним, сказав :

— Начебто антонів огонь підкинувся ... Та — а — ак ... Погане твоє діло, Василь Стерлядніков... Просто таки нікудишнє діло !.. Ех, Вася, Вася, і як це воно з тобою сталося...

Стерлядніков коротко й часто дихав і не говорив ні слова. Фомін і Григорій злізли з коней наче за командою, підійшли з навітряного боку до раненого. Він полежав трохи і, спираючись на руки, сів, оглянув усіх каламутними й строгими в своїй зреченості очима.

— Братики ! Заподійте мені смерть .:. Мені вже не жити... Знемігся весь, не силонька моя...

Він знову ліг на спину й заплющив очі. Фомін і всі інші знали, що така просьба— мала бути, і ждали її. Коротко мигнувши Кошелеву, Фомін одвернувся, а Кошелєв, не перечави, зірвав з плеча гвинтівку. "Бий !"— швидше догадався, ніж почув він, дивлячись на губи Чумакова, що одійшов убік. Але Стерлядніков знов розплющив очі, твердо сказав : .

— Стріляй сюди,— він підняв руку і пальцем показав собі на перенісся — Щоб зразу світло погасло... Будете на моєму хуторі,— скажіть жінці, мовляв, так і так... Нехай не жде.

Кошелєв чогось підозріло довго морочився з затвором* гаявся, і Стерлядніков, спустивши повіки, встиг договорити :

— У мене тільки жінка... а дітей нема... Одне вона народила, та й те мертве... А більше не було...

Два рази Кошелєв підіймав гвинтівку й опускав її, все більше й більше бліднучи. Чумаков люто штовхнув його плечем, вирвав з рук гвинтівку.

— Не можеш, то не берись, щеняча кров!..— хрипка крикнув він і зняв з голови шапку, пригладив волосся:

— Швидше ! — наказав Фомін, ставлячи ногу в стремено.

Чумаков, підшукуючи потрібні слова, повільно й тиха

сказав :

— Василю ! Прощай і прости мені й усім нам, ради Христа ! На тому світі зійдемось і нас там розсудять...