Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

— Африка, — пробурмотів він, — люба моя Африка…

Вона приходила сюди, коли була малою, — до батька.

Вже коли стала старша — по брата. Славетний будинок № 36 — нічого такого особливого, щоб із штанів вистрибувати. Тісні коридори, кабінети, схожі на шафи, грона кабелів, прикріплені до стелі. Заберіть легендарних фліків і справи, оброслі міфами, — зостанеться сама лишень нудна адміністративна будівля.

Вона подалася до Кримінальної бригади — сходи А, четвертий-п’ятий поверхи — й пошукала кабінет Одрі. Та звеліла зайти ближче до полудня. Ґаель прийшла пішки з 8-го округу, змусивши двох своїх колосів іти назирці й на значній відстані. Вони могли б підвезти, але їй хотілося провітритися після моторошних нічних подій.

Ніяк не вдавалося знайти комірку Одрі. Нарешті її скерували до спільного офісу, де та на неї чекала. Короткі привітання, жодної посмішки: поліціянтка сиділа спиною до світла й обличчям до свого ноутбука в тривожному ореолі з відтінками дощу й граніту.

Ґаель вмостилася навпроти, відмовилася від запропонованої кави, завмерла в очікуванні. Одрі вивчала техніки бальзамування, матеріали, якими користуються танатопрактики, компанії, спеціалізовані на цій справі. Вочевидь віднині вона присвячувала цьому розслідуванню весь свій час.

Але чому досі не заарештувала Еріка Катца?

— Загалом, — почала флікиня, — у тіло через сонну артерію впорскують біоциди, такі як формалін, змішані з бальзамувальними рідинами. Це не дуже складно і…

— Що ти робиш? — перебила її Ґаель. — Щойно в нас з’являється підказка, доказ, ти даєш задній хід. Ми вже два дні збираємо якісь дебільні факти про Еріка Катца, а розпочинати справжнє розслідування ти й не думаєш.

Одрі підвелася, відчинила вікно й дістала сигарету.

— Скільки разів тобі повторювати? Щоб розпочати належне розслідування, потрібна судова постанова, а перед цим — заява чи виявлений злочин. Поки що в мене нічого нема.

— Ти можеш прив’язати цю історію до іншої справи. Усе своє життя я бачила, як це робив батько, а потім і брат.

— Ти забуваєш про одну важливу річ. Відколи Ерван поїхав до Африки, нас, членів його групи, розкидали іншими командами. Нічого підтасувати не вийде.

— Якщо ти шукаєш злочину Катца, — почала Ґаель, нітрохи не переконана цим аргументом, — чому так затято длубаєшся в історії з бальзамуванням? Це геть нічого не дасть.

— Помиляєшся. Я вже намагаюся дізнатися, хто міг це зробити. Я телефонувала в спеціалізовані заклади, поховальні бюро в Парижі та довкола Ліля, спираючись на дату репатріації тіл. Ще я зв’язалася з кладовищем, але це конфіденційна інформація. Поки що жодних результатів.

— Наша пісня гарна й нова…

Одрі вдала, ніби не почула. Запалила свою сигарету й видихнула струмінь диму в напрямку Сени.

— Є й інший можливий сценарій, — вела вона далі. — Досвідчений аматор. У такому разі він мав самостійно купувати матеріали. Я зв’язувалася з постачальниками такої продукції та попросила переглянути замовлення після дати аварії в Греції. Загалом вони працюють лише з професіоналами.

Пригадалися двоє дітей, почорнілих і висохлих під бинтами. Вони розмотали лише верхню частину маленьких облич, не в змозі продовжувати.

— І що?

— Я знайшла одного-єдиного клієнта — приватну особу, такого собі Тома Санзіо. Він купив формалін, бальзамувальні речовини та інші біоциди у вересні 2006, розкидавши покупки на кілька компаній, напевне, щоб це не надто впадало в око.

— Катц?

— У кожному разі, для бюро запису цивільного стану цього Санзіо не існує. Хлопці, з якими я говорила, жодним чином із ним не спілкувалися, за винятком телефонних розмов і отримання грошових переказів від нього.

— Банківський рахунок?

— Чекаю на довідку з банку, але нічого суттєвого не очікую.

— Адреса, на яку надсилали товар?

— Кладовище Ліля.

Ще один спогад змусив Ґаель здригнутися: перш ніж піти зі склепу, вони ще перевірили урни та знайшли в них невпізнавані органічні рештки — потрібен фахівець, аби відшукати серед них останки дітей загиблого психіатра.

Коли вона йшла звідти, перед очима постійно крутилося одне: Катц, який щоразу відкриває труни, віддає шану муміям навколішки перед вівтарем. Просто моторошна картина.

Вона вирішила прискоритися:

— Не гаймо часу. Запитаймо про все в самого Катца.

— Я тобі вже казала: аби притягти його до…

— Я говорю про себе. Допит за приємною вечерею.

— Ти збираєшся йому телефонувати?

— Це зайве. Уночі він залишив мені повідомлення: цього вечора хоче зі мною зустрітися.

Переправа виявилася складнішою, ніж передбачав Ерван. Сальво намагався впоратися з течією, але, зважаючи на все, експертом у цьому не був. Що вже й казати про цілковиту відсутність ентузіазму: він анітрохи не поспішав дістатися берега хуту. Ох, цей Сальво…

Нарешті причалили під крутим схилом, у проораному течією яру. На березі валялися трупи. Руки, ноги перемішалися з корінням, що звисло над водою, та гострим пальмовим листям. Тіла без голів, у гротескних позах, плавали при березі. Була там і техніка, надто важка, аби її забрати, — напівзатоплені в твані гармати, загрузлі снаряди, покорчені уламки металу.

— Що робимо? — занепокоївся Сальво.

— Сходимо на берег. Хапай свою валізку.

Сальво стрибнув у воду, скривився, пришвартував піроґу, старанно обминаючи трупи. У нудотному запаху змішалися свіжість зела й гнилизна розкладених людських тіл.

Вони видряпалися на латеритову стіну й рушили стежкою вздовж берега.

— Де, на твою думку, зараз Фостен? — запитав Ерван, заряджаючи свій АК-47.

— Після кожної сутички ЗСДРК відступають до своєї бази в тилу. Інтерагамве ж залишаються в занедбаних шахтарських селищах. Зараз вони, певно, цуплять зброю в убитих із регулярної армії.

— Вони хіба не союзники?

Сальво не стримав сміху. Союзи тут тривали лише на час бою, а про те, аби відмовитися від «калаша» чи пари чобіт, не було й мови.