Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

яке ти міг би віддати дуже багато. Кмітлива жінка могла б отримати неабиякий вплив, владу чи багатство взамін на цю крихітну мить щастя. Погана жінка могла б використовувати твою беззахисність і скривдити тебе на довгі роки. Зробити так, щоб ти завжди відчував себе приниженим. Якби тебе заспокоїла якась повія або випадкова жінка, ти вважав би, що вона єдина в своєму роді, і майже напевно відразу б закохався. Але це зробила всього лише я. Це було дуже легко, тохімоне. Будь-яка могла б це зробити, якби захотіла, бо це не проблема. Я просто знаю, як це зробити, і знаю, що вмію це робити добре. Так безпечніше для всіх. А зараз відпочинь. Потім почнемо спочатку, але вже по-справжньому. Почнеш із того, що пізнаєш моє тіло.

Це дійсно була наука. Така сама, як танець або мистецтво бою. Я навідувався в її спальню мало не щодня. Приходив, коли опускалися сутінки і запалювали лампи, а йшов у годину вола в середині ночі. Були завдання, було знання.

І були покарання.

Коли я робив щось винятково незграбно, жадібно або поспіхом, отримував по обличчю. А потім вона пояснювала мені ще раз, показувала, вела мої пальці або сама показувала на мені те, що потрібно, і так, щоб я зрозумів. І наказувала повторювати знову і знову, до знемоги, поки не вирішувала, що я все засвоїв. Нині я знаю, що є жінки, які під час любові прагнуть панувати, видавати накази, підпорядковувати чоловіка або завдавати йому болю. Тільки тоді вони відчувають задоволення. Але Аїна до таких не належала. Вона справді вчила мене. Старанно і з усією ретельністю, крок за кроком.

Так само, як вчила мене політиці, дипломатії, інтриг або торгівлі. Я навіть побоювався, що втрачу до цього тягу й інтерес, але нічого подібного не сталося. Це були лише уроки, які я не пропустив би ні за які скарби світу. Незважаючи на те, що Аїна була дуже вимогливою вчителькою.

Коли вона вперше пережила зі мною спазми насолоди, я відчував себе гордим, як ніколи раніше в житті, але вона швидко опустила мене на землю.

— Я сама зробила це, використовуючи тебе, — сказала вона. — У цьому немає нічого поганого, і так повинно бути. Це як гра на сітарі. Ти граєш на мені, я — на тобі. Я вела тебе за руку, і я отримала бажане. Але ти мене не переміг. Це станеться, лише коли я не зможу чинити тобі опору. Коли віддамся тобі, хоч і не буду цього хотіти, коли стогнатиму і благатиму про щось більше. Коли ти зробиш так, що я втрачу над собою контроль і не зможу прикидатися. Можливо, ця мить колись іще настане, але не зараз. Тобі потрібно більше вміння і самоконтролю. Ти часто приноситимеш мені звичайне задоволення, але сам зрозумієш, коли настане цей момент. Коли захочеш ти, а не коли хотітиму я. Тоді ти переможеш мене, як кожної миті я можу перемогти тебе. А тепер візьми побільше олії і натри тут. Склади пальці в Дах Світу…

Удень вона була звичною Аїною з майстерно зачесаним волоссям і в застібнутому вишитому каптані. Розкладала сувої, мапи або дошки для тарбіссу і вчила мене. Одного ранку я взяв її за сідницю і погладив так, як знав, що їй подобається, після чого так міцно дістав по обличчю, що аж в очах потемніло.

— Цей урок буде вночі, учню! — гаркнула вона. — Я не твоя коханка, тохімоне, і ніколи нею не стану. Я — вчителька і хочу, щоб ти показав мені новий торговий шлях з Нарґіну до Акасани і пояснив, що ми отримаємо, якщо встановимо над ним контроль.

Завдяки вечірнім урокам, які я вивчав дуже наполегливо, мене огорнув спокій і розважливість. Насправді я часто повертався до себе втомленим і з болем у стегнах, однак відчував величезне полегшення. Я досі відчував бажання, і мені почало здаватися, що це прагнення нелегко заспокоїти, проте це відрізнялося від тієї дикої одержимості, яку я відчував раніше. Принаймні я почав розуміти, що навколо мене відбувається. Нічого хорошого.

— Принаймні останнім часом ти не витріщаєшся на жінок, як скельний вовк, Руда Довбешко, — пробурчав якось під час нашого походу в місто Брус. — Тут стає небезпечно. Закутані в кастові ганчірки аразими вже вештаються всюди і починають відкрито переслідувати за виступи проти богині. Наші люди ходять містом уже по четверо. Кілька днів поспіль у каналах і в річці знаходять трупи людей, які носять національний одяг. У тому числі кірененців.

З кожним днем відчувалася все більша напруженість. Біля міських криниць постійно юрмилися люди з відрами і бурдюками, сердиті і втомлені, вкриті сонцезахисними плащами. Щохвилини зчинялися бійки.

Патрулі міського гарнізону, які до цього часу ходили, озброєні лише батогами і дерев’яними палицями, зазвичай штовхалися в натовпі, жартували з торговками та зачіпали куртизанок, зараз виглядали справді грізно. Їм видали залізні шоломи, які запровадили кілька років тому, також у них були мечі та списи, а на додачу з кожним патрулем ішла двійка лучників.

Дедалі частіше в натовпі чулися прокльони на адресу «чужеземної династії», дедалі частіше хтось побожно прикликав Підземну Матір, хоча радше зі страху. Ще недавно червоні шати і срібні маски жерців Підземної рідко тут з’являлися. Вони скромно протискалися крізь натовп, часом намагалися нагадувати про себе і ганити, але їх відкрито висміювали і штовхали. Зараз їх стало багато. Вони гордовито ходили в оточенні аколітів з оголеними головами і палицями в руках, а натовп перед ними розступався. Купці прикривали товари, люди в національному вбранні, пари та жінки, вбрані не по Кодексу Землі, раптово зникали з вулиць, ховаючись у завулках і закутках.

На стінах почав з’являтися дивний знак, намальований вугіллям або вохрою, а кілька разів, може, навіть кров’ю. Коло, розділене хвилястою лінією.

Я запитав Бруса, чи знає він, що це таке. Він сплюнув на землю:

— «Підземне лоно», знак того проклятого культу.