Читати книгу - "Серця трьох"

У голові Френковій майнула думка про морг із невпізнаними потопельниками, що їх викидає на берег море. Голос Паркера повернув його до дійсності.

— Чим я можу бути корисний, сер? Чи не подзвонити в агенство розшуку? Ваш батько завжди…

— Так-так, — перебив Френк. — Був один чоловік, до якого він звертався найчастіше. Якийсь молодий хлопець, що працював у Пінкертона. Чи не згадаєте ви його ім’я?

— Барчмен, сер, — похопився відповісти Паркер і вийшов з кімнати. — Я зараз подзвоню до нього.

Відтоді у пошуках своєї дружини Френк зазнав нових пригод, що показали йому, вродженому ньюйоркцеві, такі закапелки життя цього величезного міста, про які він досі нічого не знав. Цариці шукав не тільки Барчмен. Під його керівництвом працювали ще два десятки детективів, що винишпорили всі закутки Нью-Йорка, Чікаго й Бостона.

Для Френка то була неспокійна пора: на Уолл-стріті він вів боротьбу із невідомим супротивником, а вдома відповідав на ненастанні виклики детективів приїхати туди, чи сюди, чи ще кудись подивитися на знайдені жіночі трупи. Він забув, що таке регулярний сон, і призвичаївся кидати сніданок, обід, а деколи й ліжко, та їхати пізнавати труп якоїсь леді. Жодна з жінок, що залишили Нью-Йорк пароплавом або поїздом, не була подібна до Цариці, і Барчмен уперто шукав її в місті.

Френк побував і в Метенвені, і в Блеквелі, і на кладовищах, і в нічних поліційних камерах. Не обминув він ні лікарень, ні моргів. Одного разу йому показали крамничну злодійку, на яку в поліції не було картки і ніхто не міг її впізнати. Він знайомився з невідомими жінками, що їх Барчменові агенти знаходили в задніх кімнатах підозрілих готелів, а на одній із п’ятдесяти вулиць Вест-Сайду наткнувся на дві порівняно безневинні любовні сцени і засоромив обидві пари та й сам зніяковів.

Мабуть, найцікавіша й найтрагічніша пригода спіткала його в палаці мільйонера Філіна Дженуері, короля вугільних копалень. Якась жінка, що скидалась на значну даму, зайшла туди за тиждень перед тим, як її побачив Френк. Вона була дуже схвильована і, коли до неї ввійшов Френк, кинулась до нього, розпачливо ламаючи собі руки й безупинно плачучи. «Ти помиляєшся, Отто, — мурмотіла вона. — Ось навколішки кажу тобі, що ти помиляєшся. Отто, я кохаю тебе, тільки тебе кохаю, Отто. Для мене нікого більше не існує й не існувало. Це якась жахлива помилка. Повір мені, Отто, повір мені, а то я помру».

А на Уолл-стріті тим часом ішла далі війна з потужним таємничим ворогом. І Беском, і Френк не могли не розуміти, що то був катастрофічний, смертний похід на Френка.

— Якби нам утриматись, не викинувши у вир «Темпіко петролеум»! — благав долю Беском.

— А я гадаю, що «Темпіко петролеум» урятує мене, — відповідав Френк. — Коли біржа поглине всі мої цінні папери, ми викинемо «Темпіко», і це буде як свіжа армія на бойовищі.

— А уявіть собі, що ваш невідомий ворог такий міцний, що спроможеться проковтнути й цю страву та зажадає ще?

— Тоді я банкрут, — знизав плечима Френк. — Але нічого. Мій батько банкрутував разів із шість, доки вийшов переможцем. Така була його доля. Мабуть, і мені судилося щось подібне.

На гасієнді Солано події деякий час розвивалися дуже повільно. Власне, після того як Генрі за допомогою динаміту визволив Леонсію, на гасієнді не було жодних подій. Не заходив навіть І Пин продати якогось цілком свіжого й надзвичайно цікавого секрета. Там не трапилося нічого нового. Тільки Леонсія чогось засумувала, стала байдужа, і ні Енріко, ні її рідний брат Генрі, ні названі брати Солано не могли дівчину розважити.

А поки вона журилася, Генрі й росляві Енрікові сини сушили собі голову думками про скарби в долині Загублених Душ, куди Торес на ту пору пробивав собі шлях динамітом. Дещо знали про це й вони, а саме, що Торес прислав до Сан-Антоніо Августіно й Вісенте по двох нових мулів з динамітом.

Генрі, порадившись із Енріко і діставши від нього згоду, перший почав розмову з Леонсією:

— Слухай, сестро, ми хочемо поїхати в гори та роздивитись, що поробляє там Торес із своєю зграєю. Від тебе ми знаємо про їхню мету. Вони хочуть динамітом висадити в повітря гору й добутися в долину. Ми знаємо, куди Цариця заховала скарби, залишаючи долину, а Торес цього не знає. Думка в нас така. Ми підемо слідом за ними в долину, коли вони спустять воду з печери майя, і тоді в нас буде більше, ніж у них, шансів знайти скриню з самоцвітами. Тільки вся штука в тому, що ми наміряємось узяти з собою й тебе. Я думаю, що коли нам пощастить розшукати скарб, ти не відмовишся відбути ще одну подорож підземною річкою.

Леонсія сумно похитала головою.

— Ні! — відповіла вона на його вмовляння. — Я не хочу більше й слухати про цю долину, не те що її бачити. Там я втратила Френка, віддавши його Цариці.

— То була помилка, сестро. Але ніхто цьому не винен: ні я, ні ти, ні Френк. Він повівся, як порядна й чесна людина. Не знавши, що ми з тобою брат і сестра, а мавши нас за заручених, що насправді так тоді й було, він не хотів віднімати тебе в мене. А коли він побачив, що гаяти часу далі не можна, то врятував нас усіх і одружився з Царицею.

— Мені бракує вашої пісні «Попліч, спинами до щогли», — начебто не до речі прошепотіла Леонсія, і на очах у неї заблищали сльози.

Вона повернулася, зійшла з веранди, перетнула подвір’я і знічев’я почала спускатися з пагорка. Удвадцяте, відколи вона розлучилася з Френком, Леонсія йшла шляхом, де все нагадувало їй про коханого. Тут вона стежила за ним, коли він човном під’їздив до берега. Туди, в хащі, вона відрядила його, щоб урятувати від своїх розлючених родичів. Тут, під загрозою револьвера, Френк поцілував її і мусив був вертатися на «Анджеліку». То була їхня перша зустріч.

Далі вона до найменших подробиць пригадала їхню другу зустріч — від хвилини, коли, вийшовши з-за скелі після купання в лагуні, вона побачила, як він, схилений над прискалком, пише записку до неї; як вона кинулась