Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

  Таки підіймаюся з ліжка та плетуся за ним до ванної. Навіть не дивуюся, коли  прохання зачекати за дверима Адам ігнорує, контролюючи кожен мій рух. Виконую усе по інструкції, розкладаю на бортику ванної чотири смужки і знову починаю тремтіти. Не наважуюся поглянути на Адама. Обіймаю себе за плечі, але в наступну мить відчуваю, як його міцні руки замикають моє тіло в теплих обіймах.

- Припини трястися. Так, перший є, - тягнеться однією рукою за смужкою, продовжуючи мене обіймати. - І що це вбіса означає?

- Він недійсний, смужка проявилася не там.

   Господи… Відчуваю себе наче при перегляді якогось шоу, де мають оголосоти переможця і навмисне відтягують момент.

- Ну а тут все очевидно… Або ще більш дивно.

   Опускаю погляд на тести, які залишилися і не знаю, як реагувати. На одному чітко видно дві рожеві смужки, але два наступні – негативні.

   Чомусь правильним здається лише один результат. Рука мимоволі опускається на живіт, а замість страху тілом розноситься дивне, невідоме досі відчуття. Притискаюся до Адама міцніше.

- Про що ти думаєш? – тихо запитую, подумки молячись, щоб хоча б приблизно те ж саме, що і я.

- Потрібно переконатися. Збирайся, - не дає відповіді, від чого знову починаю нервувати.

- Куди?

- В клініку. Я поки домовлюся… - виймає телефон з кишені джинсів та виходить з ванної кімнати. Останнє, що чую – ім’я Макс.

   Не знаю, як мені поводитися. Реакція Адама дивна. Якщо у мене спочатку були страх і паніка, які змінилися на щось інше… Благоговіння і радість… А що відбувається у його голові? Боюся запитати.

   Швидко приймаю душ та одягаюся. Адама знаходжу на кухні. Стоїть незворушно, спрямувавши погляд у вікно.

- Я готова.

- Не готова. Де шапка?

- На вулиці сьогодні не хол…

- Послухай, - перебиває, стрімко наближаючись. Обхоплює обличчя долонями та пронизує поглядом, - можливо, ми уже відповідаємо не лише за себе. І якщо це так – у нас з’являться нові обов’язки. Більш ніж впевнений що тут, - постукує пальцем по моїй скроні, - уже з’явилося багато непотрібних думок. Коли повернемося додому – нас чекатиме серйозна розмова. Але в будь-якому випадку – я не дозволю тобі накоїти дурниць, Камі.

   І як це розуміти?

***

- Сьогодні  неділя. До понеділка це не могло зачекати?

- Ні. Жінка?

- Як і просив, - закочує очі, поки я свої намагаюся втуплювати лише в білі кахлі під ногами.

   Побачивши у холі клініки Максима, сина Адамового вітчима, хвилювання знову посилилося. Я знала, що він працює в медицині, але який саме він лікар? Сподіваюся, що не він мене оглядатиме.

- То що у вас трапилося?

- Я тебе просив лише про прийом та аналізи домовитися, а не анамнез складати. Який кабінет?

- Чому ти постійно перетворюєшся в мудака, коли не хочеш відповідати на питання? Сорок чотири, другий поверх.

- Дякую, - гукаю вже я, коли Адам тягне мене за руку до сходів. – Адаме, - зупиняю його біля кабінету, - після конкретної відповіді між нами щось зміниться?

- Майже все. Готова? – киває на двері.

- Ні, - але перша стукаю та натискаю на ручку дверей.

Всідаємося навпроти лікарки середнього віку та відразу описуємо ситуацію. Медсестра дає заповнити анкету, у якій потрібно вписати надто інтимні речі. Адам бачить моє мешкання, відбирає анкету та заповнює сам, поки я червонію від посмішок лікарки та медсестри.

   Далі мене відправляють на гінекологічне крісло, аби взяти необхідні аналізи. Подумки радію, що хоч сюди він не пішов слідом, кинувши лише: «обережно там».

- Отже, так, - лікарка поправляє окуляри, коли займає своє місце за столом, - здайте аналіз крові на ХГЧ[1], по результатах побачимо, чи є вагітність. На УЗД зараз сенсу йти немає, затримка надто маленька. І тести можуть помилятися. У вашому випадку, - вказує на мене ручкою, - це цілком нормально, оскільки зміна гормональних контрацептивів і початок активного статевого життя можуть вплинути на цикл… - щоки горять, голова гуде. Вона далі щось говорить, а я через шум у вухах нічого не чую.

   Здаю на першому поверсі кров для аналізу. Просять зачекати близько години, поки буде результат. І як цю годину всидіти на місці?

- Візьму кави. Ти що будеш? – схоже, не лише я не можу всидіти на місці.

- Американо з молоком.

- Я мав на увазі чай чи гарячий шоколад? Поки ніякої кави.

- Тоді чай.

- Я зараз повернуся, - підіймається з крісла, але перш, ніж піти, нагинається та вкладає долоню на мою шию, ніжно погладжуючи скулу великим пальцем. Мимоволі прикриваю очі. Саме зараз так не вистачає його ніжності, а я не наважуюся просити. – Нікуди не зникай, - лишає невагомий поцілунок на кутику губ і йде.

Відкидаю голову назад та прикриваю очі. Надто багато емоцій для одного дня. Дорога та очікування дали трохи часу подумати. Я вже встигла уявити на своїх руках маленького сіроокого хлопчика, схожого на свого тата. Я б дала йому усю любов та турботу, якої не відчувала в дитинстві… І чітко розумію, що хочу стати мамою, до якої прийдуть за обіймами, втіхою, порадою, довірять секрети та звернуться за допомогою…

- Так от у чому справа, - різко відкриваю очі від скрипучого голосу над головою. – Залетіла?

- Йди до біса, Давиде. Не твоя справа…

- Не моя? Ти хоч розумієш, що накоїла? То це мені тепер твого байстрюка прилаштувати хочуть? – нависає ще нижче.

- Що ти несеш? – підіймаюся та роблю крок назад. – Ніякого весілля не буде!

- І це ти у мене питаєш що я несу?! Вчора наші матусі торт разом вибирали! Лимонний! – здіймає вказівний палець вгору.

- Сподіваюся, що ви усі ним вдавитеся!

- Ах ти ж су…

- Давидику, - з-за рогу виринає та сама брюнетка, не даючи йому можливості завершити фразу, - мася хоче смузі з манго, - погладжує великий живіт та вішається йому на лікоть.

- Іди, Давидику, мася – це святе. Якщо потрібно – і сукню віддам.