Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  - Добре, – похнюпився Гінча.

  Він був ладен повернутися і піти, але раптом втратив терпець. Схопив Соньку за плечі і з силою штовхнув її у передпокій. Палко зашепотів у її налякане обличчя:  

  - Чому ти стала такою жорстокою? Чому більше не кличеш мене грати у шахи? Адже я кохаю тебе. І знаю, що й ти мене все ще кохаєш! Я це відчуваю. Інакше не може бути. Таке сильне почуття, яке зв’язувало нас, не минає у лічені місяці.

  - Відпусти мене, – Сонька зробила спробу випростатися з його обіймів.

  - Я відпущу. Тільки скажи правду.

  - Добре, я скажу тобі усю правду, – пообіцяла Сонька.

  Гінча відпустив її і відступив на крок.

  - Мій син, моє невинне янголятко, мій маленький Казимир, помер у страшних муках, – глухо заговорила Сонька. – Ти розумієш, яка це мука?

  - Я розумію, так! – палко зашепотів Гінча. – Мені теж боліла смерть королевича. У дні його хвороби я щодня молився у костьолі про його зцілення. А тепер молюся за його душу. Кожного дня. І щиро оплакую його.

  - У тебе стільки ж причин молитися за душу королевича, скільки й у інших наших підданих. Не більше! – суворо відповіла Сонька. – Я тобі вже пояснила. Не вигадуй того, чого ніколи не було.

  - Може й так, – погодився Гінча. – Але я щиро любив маленького королевича, бо переніс на нього почуття, яке зв’язує мене з тобою.

  - Зв’язувало. Колись. А тепер усе в минулому. І нехай там і залишиться.

  - Але чому? Чому?!

Гінча дивився на неї з відчаєм. Сонька не могла не відповісти.

  - Тому що мій син помер через наш гріх. Господь Бог покарав мене. Краще б я померла замість Казимира, – прошепотіла вона.

  - Ні, це не правда! – ошелешено відповів він. – Дитя померло, бо народилося слабким та хворим. Як не було б боляче, але таке часто трапляється. З усіх дітей, що народила моя мати, вижив я один.

  Сонька сумно покачала головою:  

  - Казимирчик помер через наш гріх. Тепер я приречена довічно спокутувати мою слабкість. Господи, як мені важко!.. – схлипнула вона.

Гінча простягнув до неї руки:

  - Ти знаєш, що я завжди готовий підтримати та утішити тебе.

  Соньці так хотілося припасти до отих чоловічих рук – тонких, нервових, але водночас міцних та сильних. А ще вони вміли так солодко пестити... Але вона силою волі пробудила у собі королеву.

  - Залиш мене. І забудь. Так буде краще для нас обох, – звеліла вона.  

  - Як буде завгодно вашій королівській милості, – Гінча церемонно вклонився.

  Його обличчя стало кам’яним, коли він виходив і зачиняв за собою важкі дубові двері.