Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

А я б рятувала життя своєму ворогу??? А раптом ні?..

Та як же йому, певно, боляче… Врятував ненависній людині життя, такий подвиг над собою звершив! А вона тобі — ножа у спину…

І вже завтра його через це можуть стратити?! Як же це підло! Як безчесно!..

У цю мить перед очима все поплило, і я піднесла руку до голови. На щастя, зоровий фокус і цього разу повернувся на місце. Та, боюсь, наступного вже не минеться… Треба діяти. Але як? Хто мені допоможе? Може, ці охоронці все-таки не встоять перед моєю чарівністю і забудуть про тисячу золотих?.. Маячня.

«А може… – раптова думка проскочила в голові. – … він мене порятує? Може, Піт Аллен?»

Я можу його розв’язати, і тоді… Мамо рідна, невже я справді збираюсь віддатися в руки розбійника?! А проте, питання не стільки в тому, чи зважусь на це я… скільки в тому, чи захоче цього він! Я бачу, він радше помре, ніж проситиме у мене допомоги — у тієї, кого має за вбивцю!

Але я — не вбивця. Може, пояснити? А повірить?

О, він такий гордий… Ця риса вчувається у кожному його порухові. Мабуть, дуже зачіпає його гідність усвідомлення того, що він зараз повністю в моїх руках… І тут я знову здригнулась. Бо зрозуміла, що помилилась: це не він зараз у моїх руках, а я — в його! Варто йому лиш закричати, і збіжиться цілий табір, і мені буде кінець… Однак він не кричить.

Я дивилась йому в очі та крізь темряву бачила вогонь. Ще ні в кого не стрічала я таких очей! Що у них? Не розумію… Сеньйору Сандоваль я бачила наскрізь. Його душа для мене — темний ліс.

Як же знати, що він зробить, як я розв’яжу йому руки? Цікаво, чи помітив він, як мене тіпає?.. Може, пояснити суть справи та укласти угоду? Я рятую його життя, а він — моє? Але ні.

Справи такі: якщо він такий же гнилий, як люди, що його схопили, то він запросто порушить угоду і зробить зі мною, що схоче. Та якщо насправді він людина з честю (ага, основна риса будь-якого зв’язаного розбійника), то сам себе зобов’яже віддячити мені сповна. А якщо я спробую примусити його до цього сама… словом, ні. Або не допоможе, або зробить це з власної волі й бажання.

Геть слова — вони тут зайві! Нехай першою виступить дія. Людина з честю, як би когось не зневажала, не зрадить довіри того, хто сам їй довірився… Тому питання тільки в тому, з честю він чи ні. І просто зараз я отримаю на нього відповідь.

Я наблизилась до нього і відчула, як він напружився. Мабуть, мої дії виявляться для нього несподіванкою… Тремтячими руками торкнулась реміння, що стягувало йому ноги, і стала розрізати (добре, що ніж прихопила). А в голові все бамкало й калатало: «Що я роблю?! Що я роблю?!»

Я не дивилась на того, кому рятувала життя, та відчувала на собі його погляд. Аж ось я стягнула останній ремінець і завмерла. Він також сидить. А теоретично міг би вже спробувати задушити мене ногами…

Нарешті відмерла й метнулась до рук. Та щойно потяглась до реміння, як знову заціпеніла. Дикий страх пронизав до кінчиків пальців. Невже я справді розв’яжу йому руки?! Невже я справді довірюсь бандиту?! Та я при своєму розумі чи ні?!

Я не змогла розминутись із поглядом його очей – так страхітливо, так близько, так вогненно крізь темінь… Він мовчав. Не рухався. Завмер. Але погляд, що розтинав морок довкола, проймав страшніше за будь-які слова. Проймав тим, що ніяк не могла зрозуміти, що він у собі таїв.

«Що буде, те буде!» – вирішила я і взялась до останнього кроку.

Та щойно я звільнила йому руки, як він рухнувся та боляче схопив мене за лікоть. Темні очі опинились страхітливо близько, і він прошипів:

– Навіщо це тобі?

«Задушить?! Заріже?! Загризе, як дикий звір?!» – устигло подуматись за цей час, і я зірвалась:

– А ти не бачиш, як мене тіпає?! Та я конаю просто! Тіло не слухається, голова відключається… А ще я шибанута оптимістка, і дійсно сподіваюсь що розбійник виявиться лицарем з честю і не залишиться в боргу, – карбувала я. – А як ні — то нехай! Тоді він може вважати, що я дошкулила тим, хто за кілька золотих цькуватиме мене, як звіра! А наостанок… То я тобі — не вбивця! Я маю честь, мораль і власні ідеали. І тому мені просто немислимо, щоб я могла врятувати комусь життя і не зробила цього! Сподіваюсь, я дала вичерпну відповідь на запитання? – я рвонула свою руку і звелась на ноги.

Від цього запаморочилось у голові, я ледве втрималась стоячи. Бандит із потенційно чесною душею не подавав особливих ознак потенційності.

– Ходімо, – рішуче сказала я. – До тебе часто навідуються перевірити твоє самопочуття?..

Піт Аллен встав і втупив у мене той же пронизливий погляд. Знайомі мурашки покотилися спиною, і я розвернулась. Зціпивши зуби, шугнула до краю шатра та випірнула назовні. Піт Аллен наслідував моєму прикладу.

– Чим це ти їх? – запитав, побачивши двох непритомних вартових.

– Селестійські партизани подарували духову трубку з дротиками, – далі вказала рукою крізь зарості. – Там мій кінь, – і рушила до нього.

Я вдавала, що спокійна, та з кожною миттю ставало тільки страшніше: «Ну, він же точно не пошматував мене тільки тому, що поряд була купа небажаних персон! От тільки ми відійдемо, тільки опинимось на самоті – ось тоді мені й кінець…»