Читати книгу - "Зерно правди"

— Добре, що він коротший, — зловісно захихотів поліцейський, а Шацький усупереч собі відповів таким самим сміхом, який не мав нічого спільного із чорним гумором, зате був ознакою переляку й зростаючої істеричності.

Треба було поквапитися.

Обережно перенесли непритомного Дибуса на ноші й підняли з обох боків. Тягар виявився нестерпним. Хлопець був ставний і кремезний, а клітки зроблені з міцних сталевих прутів. Рушили вглиб коридору, Шацький злегка накульгував. Зробивши кілька кроків, помітив, що біль стегна небезпідставний, бо холоша його костюмних штанів поступово просякала кров’ю.

Лаючись, стогнучи й зойкаючи, дійшли до сходів і собачих трупів. Це було приблизно на півдорозі, а Шацький не міг більше ступити й кроку. М’язи плечей саднили від болю, долоні були стерті об прути до живого м’яса. Він навіть не міг уявити собі, як почувається старший на тридцять років Вільчур. А той нічого про це не казав, лише обперся на стіну й хрипко дихав. Шацький спромігся відшукати рештки волі, спочатку витягнув сходами Дибуса, який стогнав дедалі тихіше, тоді ноші, нарешті допоміг піднятися Вільчурові.

— Я не зможу, — тихо сказав старий поліцейський, коли Теодор повернувся по нього.

— Зможеш, зможеш, це вже недалеко.

— Якщо не зможу, ти мусиш дещо знати...

— Ой, відмахайся, чуєш. Просто треба звідси вийти.

Схопився за ноші з важчого боку, там, де була Дибусова голова, почекав, доки Вільчур підніме з іншого. Хитаючись, змагаючись із болем і запамороченням, нудотою й чорними плямками перед очима, примушуючи кожну клітину свого тіла щосили напружитися, хрипко хапаючи ротом повітря, він ішов уперед, тягнучи за собою ноші, пораненого й Вільчура. Зосередився виключно на тому, щоб зробити наступний крок.

— Ліворуч, — простогнав за ним Вільчур. — Ліворуч!

Справді, він пішов автоматично, не глянувши на стрілку. Необхідність відступити на два кроки так його пригнобила, що він перелякався й розплакався. Тепер йому точно забракне сил. Схлипуючи й шморгаючи носом, він усе-таки примусив себе звернути в потрібному напрямку й знову зосередився виключно на кроках. Один, другий, третій. Він був на межі, його підтримувало хіба що якесь диво, а ще почуття обов’язку й відповідальності за Дибуса. Побачивши вогники, які наближалися, стрибаючи по стінах тунелю звідти, звідки вони прийшли, Шацький навіть не подумав, що це означає, він просто зробив черговий крок. Світлу не довіряв, довіряв лише власним ногам. Один, два, три.

Лише тоді, коли санітар витягнув його на траву перед «Назаретом», лише тоді, коли його поклали на ношах і над собою він побачив блакитне, без жодної хмарки небо над Сандомиром, прокурор Теодор Шацький знепритомнів.

Розділ дев’ятий

четвер, 23 квітня 2009

У Туреччині — День дитини, свято Ордена Підв’язки — у Великобританії, скрізь у світі — Міжнародний день книги. У двох замахах самогубців в Іраку загинуло 76 осіб, у Мексиці епідемія грипу забирає двадцяту жертву. У Непалі під Еверестом установлюють передавачі GSM, а шотландські науковці шукають 40 волонтерів, готових їсти шоколад. Люблін: працівники поліції, бажаючи запобігти прилюдній дефекації, затримують чоловіка й знаходять у нього стартовий пістолет, а вдома — арсенал зброї часів Другої світової війни. Гливиці: біля м’ясної вітрини в «Сонечку» помирає покупець, відвідувачам доводиться обходити тіло в поліетиленовому мішку. Познань: «Россманн» вимагає пред’явлення паспорта від підлітка, який вирішив купити презервативи. Лодзь: партія «Ліга польських родин» заявляє до прокуратури, що в басейні відбуваються ночі нудистів. І знову Лодзь: з’ясовується, що поліцейські з антитерористичного відділу масою підробляли в гангстерів. І тільки в Сандомирі суцільна нудьга, навіть погода не змінилася: сонячно й холодно. Тиск падає, усім хочеться спати.

1

Навіть, якщо батьківщиною абрикос є Китай, варто знати, що в Польщі це типово сандомирський фрукт, вирощуванням якого ми завдячуємо цистерціанцям. Саме ці ченці в білих шатах, збудувавши у XII столітті своє абатство в Єнджейові й почавши насаджувати довкола цивілізацію, заклали перший абрикосовий сад під Сандомиром.

Прокурор Теодор Шацький, знічев’я перечитавши весь репортаж про абрикоси та їхню патріотичну місцеву історію, вирішив, що нічого кращого на сторінках «Надвіслянського тижневика» він більше не знайде, і відклав газету на табурет біля ліжка. Уранці його ще сяк-так розважали лікувальні процедури, аналізи, ліки, розмови з лікарями, але тепер він неймовірно нудьгував, вболіваючи, що марнує безцінний час. Він отримав щеплення проти сказу й правцю, дозволив себе понамазувати й перев’язати, але відмовився прийняти знеболювальне. Учора довелося скоритися, його чимсь нафарширували, і він поринув у десятигодинний сон, а нині боявся якогось затуманення, треба було думати швидко й чітко, щоб проаналізувати відомі раніше й щойно отримані факти, які виникли під час огляду підземелля. Жертовність мала свою ціну — повернувся біль у м’язах, неприємне відчуття в стертих долонях, а передусім постійний, надсадний біль у погризеній руці, що час від часу змушував стогнати й зціплювати зуби.

Задзеленчав телефон.

— Перепрошую, але чому про те, що ти в лікарні, я повинна довідуватися зі стрічки новин на «Польсаті»?

Вероніка.

— Пробач, але прокуратура наразі не контролює медіа. Може, невдовзі, коли «Закон і справедливість» переможе на наступних виборах...

— Дуже смішно.

— Зі мною все гаразд.

— Я тебе не питаю, що з тобою, чхати мені на це. Я питаю, чому моя донька дзвонить в істериці зі школи, кричить, що тато в лікарні, а я можу їй сказати лише, аби вона хвилиночку зачекала, я увімкну телевізор, то може про щось і довідаюся. Із тобою справді все гаразд?

— Відбувся синцями. Але мене тут нафарширували чимсь учора, я спав. Навіть не підозрював, що в медіа з’явилася якась інфа.

До палати ввійшла Бася Соберай. Зупинилася на порозі, побачивши, що він розмовляє, але Шацький махнув рукою, аби підійшла ближче.

— Уяви собі, що таки з’явилася. Про тебе, якісь вибухи в підземеллі, стрілянину.

Шацький подумки лайнувся. Хто ще, хай їм грець, вибовкав усе. А Вероніка продовжувала, як завжди, себе накручувати.

— Підземні вибухи? Стрілянина? Ти що, геть здурів? Забув, що в тебе є дитина? Я розумію, криза середнього віку, купи собі, блін, мотоцикла чи ще там щось, але твоя робота полягає в сидінні за письмовим столом, а не стрілянині в підземеллях. Мені досить того, що я розлучена, і я зовсім не бажаю ставати вдоюю. Що це в біса таке? Мені що, шістдесят?

— Мабуть,