Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Весь мокрий одяг ми повісили на гілках біля входу, щоб той просох та щоб прикрити вхід від вітра.
Родосвіт скрушно вилаявся, коли зрозумів що його чарівна коробочка-запальничка теж потонула. Його трусило від холоду не гірше за мене, і він шарив поглядом по колу, наче міг знайти у печері щось, що могло допомогти.
На моє скиглення що потонули й ковдри, він тільки відповів:
- Ковдри..еге ж. А ще уся моя зброя, їжа і та чортова грамота, хай їй грець!
Я про себе зрадів що моя скринька залишилась зі мною. Брат завзято переривав власні кишені.
- Мені зд-д-дається тут має хтось б-б-бути, - вихопилося в мене. Я підтримував бесіду щоб хоч якось відволіктися від думок про холоднечу.
- Ти про що? Ти щось бачив? Когось у глибині?
Я струсонув головою:
- Ні, просто я бачу тут цю печеру таку з-з-зручну й недалеко від води. Якби я був хижаком, я б влаштувався тут на зимівлю.
- Сподіватимемося, що ти помиляєшся. В мене немає жодної зброї, щоб піти і перевірити глибше. Гадаю, і ти не можеш ввімкнути цей твій дивний зір просто зараз?
Я кивнув, намагаючись не відкусити собі язика через дрижаки.
- Мож-ж-жливо, коли мене припине трясти, - брат на це тільки хмикнув.
- Тож сидимо собі тихесенько і все.
Тихесенько не вийшло. Клацання моїх зубів дедалі сильнішало. Тоді Родосвіт велів роздягнутися, що я зробив. Він відійшов ближче до виходу з печери і також роздягся. Хоч як він відвертався від мене, я все одно побачив:
- Що це? - вихопилося в мене. Не дочекавшись відповіді, я підбіг до брата. Трохи нижче його ребер зяяла чорна, запекла рана, що сочилася гноєм. - Коли це ти так? Що трапилося?! Тобі не боляче?
Родосвіт наморщив чоло, але більше не намагався прикрити поранення. Він втомлено зітхнув:
- Ось коли не треба, ти бачиш усе.
- Що це таке?!
- Пам’ятка від Духу Лісу.
Я завмер на мить, не вірячи власним вухам.
- Від того, що…
- Так, від того самого, що ти бачив у ворожбитів. Того, що похрестив тебе у власні послідовники. Від того, що вмив тебе вогнем, водою і повітрям. Ха!
- Але…
- Це плата за цікавість і невігластво. За дурість і користь.
- Коли ж це сталося?
Брат спочатку не відповідав. Стояв, спершись на каміння і опустивши чоло, наче збирався з силами. Потім підвівся і подивився на мене, і погляд його скидався на погляд мерця - мутні й безвиразні очі дивилися з білого обличчя:
- Десь із два роки тому. Так я і познайомився з ворожбитами. Вони врятували мене тоді.
- І тобі не боляче вже? Тобі покращало?
- Щось на кшталт.
Я відчував що він каже аж ніяк не правду, чи не всю правду. Я дійсно намагався утриматися від подальших питань. Бачив, що вони його дратують, але не зміг:
- Ось що за згаданка, про яку говорив Брамар. Що ж ти скоїв такого щоб…?
Родосвіт наморщив чоло й сжав руки в кулаках, наче йому і зараз боліло.
- Дурість. Ось що я скоїв.
- Але ж ти будеш в порядку, так?
- Ні! - виплюнув він слово, наче прокльон. - Ні, я не буду в порядку! Сам як гадаєш?! Чи ця подряпина виглядає так, наче ти зможеш її залікувати, пане травнику?! Ні!
Він зірвався і його понесло:
- Чи я не жалкую про те що викинув такого дурня?! Так! Чи я не волів, щоб в мене був батько, який попіклувався б мною? Який застеріг би мене від подібного? Так! Але у мене не залишилося часу на те, щоб перейматися цим! - крикнув він і одразу ж затих.
Я відчував десь всередині, він жалкував про те що сказав це. Але мене було вже не зупинити.
- Що ти таке кажеш? Про що це ти? Що значить, не залишилося часу?
Коли брат заговорив, в його голосі бриніли розпач і біль:
- Тільки те, про що ти й сам здогадуєшся.
Я відмовлявся вірити у сказане. Стукав зубами і міркував, міркував, міркував, поки не заболіла голова.
- Але я не розумію, як...
Родосвіт не дав мені договорити. Він похитав головою, стискаючи величезні кулаки стиснутими. Я майже відчував весь його біль, що звернувся клубочком всередині, якраз там, де зяяло страшне поранення. На білому обличчі не ворухнувся жоден м'яз, коли Родосвіт почав розповідь:
- Наш батько ніколи нічого нікому не розповідав. Гадаю, це в нас фамільна риса. Тож не бідкайся, він поводився наче той довбень не лише з тобою. Він до мого останнього дня у родині поводився так, наче мене не існувало. Як би зневажливо він не ставився до діда, до тебе, до всіх навколо - крім тих, хто йому якимось чином був потрібен для його цілей - мене він просто не помічав. Крім одного разу. Одним ранком він просто сказав мені: ти ніколи не матимеш родини, не одружишся і не станеш ніким. І все. Більше ані пари з вуст. Як би я не молив щоб він пояснив чому, він мовчав. Потім пригрозив що вижене у ліс, якщо я продовжу допитуватися. І все, після того поводився наче нічого не сталося. Мене це не влаштовувало. Отже, я збіг з дому. На власну біду. Але тоді я просто відчував, що мусив піти з дому. І пішов у мисливці.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova», після закриття браузера.