Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Як зручно! Ти покинув нас! - хмикнув я. Зустріч зі ймовірною смертю у крижаній воді додала мені хоробрості, чи дурості, я не був певен.

- Та хіба?! Чи це не я вкотре витягаю твою жалюгідну дупу з такої купи лайна, що й не снилося? Я! А ти маєш нахабство судити мене?! Ти нічого про мене не знаєш! - заревів він щодуху.

- О ні, щось я знаю! Ти все робиш заради самого себе. Як і завжди. Як і покинув нас! Ти хочеш позбутися мене зараз, як позбувся нас роки тому! 

- От інколи з тобою прям можна розмовляти. Але зараз…мені здається що легше тебе прибити, менше дурощів слухатиму й менше розгрібатиму після тебе!

Він похитав головою і вже спокійним, крижаним тоном велів зняти залишки мокрого одягу і виконати нові вправи, після яких дав мені ковток якогось гіркого напою з маленької фляги, що висіла у нього на шиї. Вона достобісо добре горіла, пригадав я зустріч з гулями і те, як брат змочував у цій рідині арбалетні бовти, але все одно зробив той ковток.

- Що це? - вимовив я, коли нарешті відкашлявся. 

- Те, що протримає тебе в живих до ранку щонайменш, не дасть змерзнути насмерть. 

- Це д-д-добре. Але що там? 

- Ти ж травник, от ти мені і скажи. 

Я того не міг. Дивно, але я майже одразу відчув себе трохи краще і навіть відсутність одягу не бентежила тіло. Мені не було холодно. Тільки боязко і незручно. 

Ми мовчки прийнялися поратися: познімали мох, що висів широкими пластами на стінах печери, порозкладали його на лапиння й хмиз, які натаскали, і влаштували собі постіль. За весь час жоден з нас не проронив й пари з вуст. Але коли вже влаштувалися, і запала тиша, брат спитав наче самого себе:

- То як, дослухаєш цю історію до кінця?

Я просто кивнув, все краще ніж думати про пекучий холод. Братові цього вистачило:

- Ти гадаєш, я так хотів бути мисливцем? Все життя у подорожі. Мій світ звузився до виконання наказів одного старого діда, який почепив на себе корону, але не бачив справжнього життя за стінами замку. Ба вибору в мене не було. Як і в тебе. Хоча ні, він був, як я зрозумів потім. 

- Батько сказав що ти пішов бо ти хотів…одружитися не з тією дівчиною.

- Он як…Але ти мене тим не здивував. Я так і думав, що він витне щось подібне.

- І що сталося? Насправді?

- Нічого доброго. Вона була з благородного роду. І все ж її родина прийняла мене, але батько не дав нам благословення. Сказав, ми прості люди, простими і помремо. Я йому не повірив. Не повірив, що він те серйозно. Того дня я ошаленів як чорт. Хіба що землю не гриз зубами. Але дав собі зарок: піду з ранку до неї і ми придумаємо щось, втечемо, абощо...жити без благословення батька я зміг би. У мене була б нова сім'я, яку я обрав сам, яка б мене дійсно любила.

Але коли я прийшов до них... виявилося, що батько вже побував там ще звечора. Хотів поговорити. Я попросив Орисю вийти, та її мати не могла ніде її знайти. А за кілька днів я дізнався що вона збіжала з іншим і повінчалася вже. Я…я не міг в це повірити. Її батьки дивувалися не менше за мене. А на третій день вона прийшла до мене. Розповідала якусь дивину про нове кохання, тільки я бачив, що з нею було щось не так. І тоді я зрозумів.

- Гадаєш, це батько підлаштував?

Родосвіт ледь помітно кивнув і сильніше притис руку до рани.

- Аякже. Я знаю, це він щось із нею зробив. Чимось зачарував, абощо. Не знаю тільки чому. Й не зміг би це довести. Але після того дня в мене не було батька.

- І ти пішов…

- Все краще ніж залишатися під одним дахом з тим, хто звався моїм батьком, але ніколи по суті не був таким. Він зруйнував моє життя. Ба більше, навіть шанс на життя у іншій родині. І я не скілечки не переймаюся через те, що він загинув.

Якийсь час панувала тиша, і тільки вітер скулив на протязі. А потім я спитав:

- Ти гадаєш, він би і зі Сміреною вчинив так само?

Брат знизав плечима:

- Я не знаю. Можливо.

Я просто очікував. Продовження, або чогось ще. Я відчував, що до кінця зе далеко, проте в мене забракло слів. Яким би чином батько не занапастив моє життя, братове він просто знищив. 

- І ти пішов до ворожбитів?

- Я хотів дістати відповіді. Що зі мною не так, що батько поставив на мені хреста. І я пішов у Високий діс. Але натомість побачив у лісі дивне створіння. З сяючими рогами. Я чув про Духа Лісу, що його роги мають неабияку магічну силу і якщо здобути собі такий то можна віщувати. Я зрадів: такий шанс здобути трохи магії і помститися батькові. Гадав, що то був мій зоряний час. І напав.