Читати книгу - "♡♡страсті-мордасті♡♡, Маїра Цибуліна"

На машині ми дісталися швидко до місця, що нас цікавило. Залишивши авто в провулку, щоб випадково Ректорша не побачила, як ми виходимо з машини, наші очі втупилися в елітний восьмиповерховий будинок. Поруч з ним стояла малосімейка, сильно схожа на покинутий будинок. Дивно, що там ще хтось жив. Різниця між цими двома будинками була разючою.

Потрапили ми до Ректорші тільки після того, як консьєржка дозволила нам пройти після її телефонного дзвінка до вдови, яка спромоглася нас прийняти. По чистим килимам на підлозі ми рушили в пошуках квартири під номером 12. Двері з такою цифрою були на третьому поверсі і з дорогого дерева зроблені. Відразу було видно, що господарі ні в чому собі не відмовляли. Женя натиснув на дзвінок  і через п'ять секунд з дірочок біля дзвінка прозвучало запитання:

- Ви хто такі?

- Так студенти вашого чоловіка, - відповів Женя. – Ми ж щойно дзвонили і ви погодилися нас прийняти.

- Навіщо прийшли? Ви що не знаєте, що у мене горе.

- Ми прийшли від усіх студентів академії висловити вам наше глибоке співчуття. Ми всі теж дуже сумуємо за Леонідом Олександровичем.

Тут почулося клацання, і двері перед нами відкрилися.

- Заходьте, - сказала Ректорша.                                                  

Ми зайшли. Вдова провела нас в зал. Ректорша виглядала дуже молодою, десь років на двадцять п'ять, хоча їй вже мало бути за тридцять п'ять, приблизно сорок. Вона була високого зросту, приблизно як я, волосся темно-каштанове, середньої довжини; фігура у неї була ідеальна і відразу не скажеш, що вона була схожа на жорстоку даму-вбивцю. Правда, зовнішність медсестри, що дала Ларисі Іванівні таблетки, повністю збігалася із зовнішністю вдови.

- Вибачте, що не пропоную вам кави або чаю, але у мене все скінчилося, а збігати купити - щось не хочеться. У мене помер коханий чоловік, - при цих словах вона промокнула очі носовичком. - Але у мене ще залишився сік. Я вам зараз принесу по склянці. - Вона встала з дивана і вийшла з кімнати.

- Ну, як вона тобі? - пошепки запитав Женя.

- Вона виглядає, як дружина, яка втратила дійсно коханого чоловіка: вся в чорному з червоними очима і без макіяжу ... Але за зовнішністю вона збігається з тією медсестрою ...

- І за голосом з плівки теж.

У мене від останніх слів Карасьова побігли мурашки по шкірі. Дійсно голос з плівки належить Ректорші. Як я відразу не помітила? Я просто дуже уважно розглядала її зовнішність і забула порівняти її голос з голосом на плівці. І хоч вона приємна на зовнішність, але вона мені відразу не сподобалася. Чимось від неї віяло таким жахливим, від чого мене всю кидало в озноб і мені хотілося звідси втекти швидше.

Поки Ректорша ходила за соком, Женя за той час швидко сховав у кишеню листівку, яка лежала на дивані. Напевно, ми знайдемо на ній відбитки її пальчиків.

- Ось ваш сік, - мило сказала вдова, поставивши на столик тацю з двома склянками. - Грейпфрутовий. Він трохи гірчить, але так повинно бути. Цей фрукт за своєю природою такий.

Ми випили сік, подякували вдові за увагу і частування і пішли. Женя довіз мене до відділення поліції Катошкіна і поїхав. Він обіцяв зателефонувати мені пізніше.

Потрапивши до Сергія Петровича в кабінет, я його попросила дати на експертизу листівку, щоб отримати відбитки пальців вдови.

- Навіщо? - запитав полковник.

Що я могла йому сказати у відповідь? Тільки правду. Сергію Петровичу я ніколи не брехала. Він мені, тому довіряв, як самому собі.

- Ми з Женею знайшли вбивцю Колі і Лариси Іванівни, - повідомила я полковнику. - І ще Володимира Ілліча ...                                             

- Скажи ще Сталіна!                                                                                              

- До чого тут Сталін? - не зрозуміла я його. - Він же помер сам, а Володимира Ілліча вбили.

- Дошенько, чому вас вчили в школі? В мій час навіть пелшокласники знали, що Володимил Ілліч помел своєї смелтю і його забальзамували, і тепел кожен бажаючий його побачити в глобу може здійснити своє бажання, плавда, пелед тим вистоявши довжелезну челгу.

- Так я говорю не про Леніна! - здогадалася я в чому справа.

- А про кого?

- Про Булдигіна, батька Колі.

- І кого ви підозлюєте?

- Дружину Потапенко.

- Лектола військової академії? - здивувався полковник.

- Так. Цієї ночі Леонід Олександрович помер від інфаркту. Але ми вважаємо, що вона і чоловіка свого вбила. А також лікаря Редькова, Олену Прекрасну, тобто Клару ...

- Почекай, - зупинив мене Сергій Петрович. - Давай по полядку.

І я все розповіла, що дізналася про цю справу послідовно.

- Потлібно було з самого початку повідомити мені, що у тебе є докази плоти цієї Потапенко. Ніж з клов’ю желтв і її відбитками, і плівка з її голосом це ж зовсім длуга сплава! Негайно їдь додому і пливези докази.

- Сергію Петровичу, я зараз не можу, - заперечила я. - Мені потрібно на роботу. Я і так вже спізнююся на пів години. Після роботи я вам привезу.