Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

— Сеньйоре маркізе, ти граєш на інструменті, який є чужим для людей шляхетного походження, і можна б думати, що ти за фахом учитель танців. Зрештою, це не має ніякого значення, а може, навіть завдяки цьому ти краще зможеш виправдати надії, які я на тебе покладаю. Прошу тебе, щоб ти від завтрашнього дня одразу ж зайнявся моїм сином і виховав його, як при французькому дворі.

Фоленкур визнав, що й справді сімейні нещастя примусили його якийсь час займатися ремеслом танцмейстера, але він все одно людина шляхетного походження, а тому здатний бути ментором юнака, який належить до знатної родини. Тому вирішили, що я від завтрашнього дня почну брати уроки танців і світських манер. Але поки я почну описувати той нещасний день, мушу вам переповісти розмову, яку того самого вечора мій батько мав із доном Кадансою, своїм тестем. Поки що вона мені ні разу не спадала на думку, але зараз я пригадав її всю, а ви, мабуть, захочете її вислухати.

Того дня цікавість затримала мене з моїм новим учителем, тому я не побіг на вулицю; я залишився вдома й, проходячи повз батьків кабінет, почув, як він, підвищивши голос, збуджено говорить тестю Кадансі:

— Останній раз застерігаю тебе, любий тестю: якщо ти не перестанеш таємниче себе поводити й висилати посланців вглиб Африки, то я змушений буду поскаржитись на тебе міністру.

— Але ж, зятю мій, — відповів Каданса, — якщо ти прагнеш вивідати таємницю, то можеш це зробити дуже просто. Моя мати походила з Ґомелесів, їх кров плине в жилах твого сина.

— Сеньйоре Каданса, — перебив його мій батько, — я тут командую від імені короля і не маю нічого спільного з Ґомелесами й усіма їхніми таємницями. Можеш бути певним, що я вже вранці повідомлю міністра про всю нашу розмову.

— А ти, — відповів Каданса, — можеш бути певен, що міністр заборонить тобі на майбутнє втручатися в наші справи.

На цьому розмова скінчилася. Таємниця Ґомелесів сильно займала мене всю решту дня й певну частину ночі, але наступного дня клятий Фоленкур дав мені перший урок танцю, який закінчився зовсім не так, як би цього хотів мій батько. Наслідком цього уроку було те, що я зміг нарешті віддатися моїм улюбленим математичним заняттям.

Коли Веласкес закінчував ці слова, кабаліст перервав його, сказавши, що він повинен поговорити з сестрою про деякі важливі речі. Ми розійшлися, і кожен пішов у свій бік.

День двадцять четвертий

Ми знову почали блукати по Альпухарі, нарешті зупинилися на спочинок і, повечерявши, попросили Веласкеса, щоб він продовжив розповідь про пригоди свого життя, що він охоче зробив.

Продовження історії Веласкеса

Мій батько хотів бути присутній на моєму першому уроці танцю і попросив, щоб моя мати також там була. Фоленкур, заохочений таким люб’язним прийомом, зовсім забув, що представився нам людиною шляхетного походження, і почав з гучної похвали хореографічному мистецтву, яке він називав своєю професією. Потім він звернув увагу, що я тримаю ноги носками всередину, і намагався витлумачити, що цей ганебний звичай зовсім не личить дворянину. Тому я розвернув пальці назовні й спробував ходити в такий спосіб, хоча мені й загрожувала втрата рівноваги. Фоленкур все ще не був задоволений і вимагав, щоб я ходив на пальцях. Нарешті, роздратувавшись, він схопив мене зі злістю за руку й, прагнучи підтягти ближче до себе, шарпнув так різко, що я, втративши рівновагу, впав на землю обличчям і сильно побився. Фоленкур, замість того, щоб вибачитися, несподівано розізлився й почав вживати слова, непристойність яких він міг би й сам оцінити, якби краще знав іспанську мову. Я ж звик до повсюдної ввічливості жителів Сеути і вважав, що не слід залишати безкарною таку зневагу. Тож я сміливо підійшов до танцмейстера й, схопивши його скрипочку, розбив її на друзки, заявивши, що не хочу ніяких уроків від такої погано вихованої людини. Батько не сказав на це ні слова, мовчки підвівся, взяв мене за руку, відвів у маленьку комірчину в кінці подвір’я й замкнув за мною двері, промовивши, що я вийду звідти тоді, коли до мене повернеться бажання танцювати.

Вихований у повній свободі, я спершу не міг звикнути до ув’язнення й довго гірко плакав. Весь у сльозах, я скерував погляд на єдине квадратне вікно, яке було в приміщенні, і почав рахувати шибки. Їх було двадцять шість у довжину й стільки ж у ширину. Я пригадав уроки арифметики отця Ансельма, чия наука не виходила за межі множення.

Я помножив кількість шибок у ширину на їх кількість у висоту й зі здивуванням побачив, що у мене вийшла справжня кількість шибок. Стихли мої схлипи й утамувався біль. Я повторив розрахунок, не враховуючи один, а потім два ряди квадратів, раз із вертикальних рядів, а потім з горизонтальних. Тоді я зрозумів, що множення — це просто багаторазове додавання і що поверхні можна вимірювати так само, як і довжини. Я повторив те саме на кам’яних плитах, якими була викладена моя комірчина, і цього разу результат повністю мене задовольнив. І тоді я вже не думав про плач, моє серце билося від радості; навіть сьогодні я не можу говорити про це без розчуленості.

Близько полудня мати принесла мені чорного хліба й глечик води. Зі сльозами в очах вона благала мене, щоб я змирився з батьковими бажаннями й розпочав уроки з Фоленкуром. Коли вона покінчила з умовляннями, я з ніжністю поцілував їй руку, а потім попросив, щоб вона прислала мені папір й олівець і не непокоїлася більше за мене, бо — що стосується мене — я не прагну ніяких змін. Мати пішла здивована й добула для мене жадані предмети. Тоді я з несказанним завзяттям віддався розрахункам, переконаний, що я мало не щохвилини роблю найважливіші відкриття, бо всі ті властивості чисел і справді були для мене істинними відкриттями, я ж бо досі не мав про них ніякого уявлення.

Тим часом мені почав докучати голод; я розломив хліб