Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Наступного дня я поділив наполовину боки квадрату й побачив, що множення половини на половину дає в результаті чверть; далі я поділив ту саму сторону на три частини й отримав одну дев’яту; так я дістав перше уявлення про дроби. Щоб ще більше переконатися, я помножив два з половиною на два з половиною і отримав окрім квадрата двох ще й ряд з поверхнею два з чвертю.

У такий спосіб я щораз далі посував свої дослідження і виявив, що якщо помножити число саме на себе й піднести результат у квадрат, то отримаємо те саме, що й помноживши його тричі саме на себе.

Усі мої відкриття не були виражені алгебраїчно, бо я не мав про цю науку жодного уявлення. Я вигадав собі спеціальні знаки, взяті з квадрата мого вікна, які усе ж вражали своєю ясністю і приємним виглядом.

Врешті-решт, на шістнадцятий день, мати, прийшовши з обідом, сказала:

— Дороге дитя, я приношу тобі добру новину: виявилося, що Фоленкур — це дезертир, і твій батько, який ненавидить дезертирів, наказав посадити його на корабель і відіслати у Францію. Я сподіваюся, що ти незабаром вийдеш зі своєї в’язниці.

Я сприйняв ці слова з байдужістю, яка здивувала матір. Незабаром прийшов батько, підтвердив її слова й додав, що написав до своїх приятелів, Кассіні й Гюйґенса, попросивши прислати йому ноти й фігури танців, найбільш популярних у Парижі і в Лондоні. Зрештою, він і сам чудово пам’ятав те, як його брат Карлос обкручувався на п’яті, заходячи до салону, а він передовсім хотів навчити мене саме цього.

Говорячи це, мій батько помітив рулон паперу, який виглядав у мене з кишені, і взяв його в руки. Спочатку він сильно здивувався, побачивши безліч чисел, а особливо зовсім невідомі йому знаки. Я йому пояснив їх разом з усім тим, чим я займався. Здивування його зростало все більше, але я помітив, що йому це не було зовсім неприємне. Познайомившись з моїми розрахунками, він запитав:

— Сину мій, якби я до цього вікна, що має двадцять шість квадратів в усіх напрямках, додав два по лінії основи, прагнучи водночас зберегти форму квадрата, то скільки б усього було квадратів?

Я відповів, не вагаючись:

— Тоді по горизонталі й по вертикалі були б дві смуги, кожна з 52 квадратів, і ще в кутку маленький квадрат з чотирьох квадратиків, що прилягає до обох смуг.

Ці слова наповнили батька живою радістю, яку він, однак, намагався приховати, а потім сказав:

— Ну, а якби додати до основи вікна нескінченно вузьку лінію, то яким був би квадрат?

Я хвильку подумав і відповів:

— Тоді було б дві смуги, довжиною такі, як сторони вікна, але нескінченно вузькі, а щодо кутового квадрата, то він був би такий малий, що я ніяким чином не можу його собі уявити.

Тут батько упав на стілець, склав молитовно руки закотив очі вгору й сказав:

— Великий Боже, він сам відгадав закон бінома, і якщо я його не зупиню, то він відкриє все диференціальне числення.

Я злякався, бачачи, в якому стані мій батько, розв’язав йому галстук і почав гукати допомоги. Нарешті він прийшов до тями й притис мене до свого серця, говорячи:

— Дитя моє, кохане моє дитя, кинь ці підрахунки, вчися сарабанди, друже, вчися краще сарабанди.

Вже навіть і мови не було про якийсь арешт. Того самого вечора я обійшов навкруг мурів Сеути, весь час повторюючи: «Він відгадав закон бінома, він відгадав закон бінома». Можу сміливо визнати, що відтоді я з кожним днем домагався нових успіхів у математиці. Батько присягнувся, що ніколи не буде мене їй навчати, але одного дня я знайшов біля ліжка «Загальну арифметику» дона Ісаака Ньютона, і мені здається, що батько навмисне її там залишив. Часом я виявляв також, що двері в бібліотеку відкриті, і одразу користався цією можливістю.

Проте іноді батько повертався до колишніх своїх намірів, хотів знову робити з мене світську людину й наказував мені обкручуватися на п’яті, заходячи до кімнати. Сам він наспівував якусь арію, вдаючи, що не помічає моїх незграбних рухів, після чого заливався слізьми, повторюючи:

— Дитино моя, Господь Бог не створив тебе нахабою, твої дні будуть не щасливішими за мої.

Через п’ять років після моєї пригоди з Фоленкуром мати моя завагітніла й народила доньку, яку назвали Бланкою в пам’ять прекрасної, хоча й надто легковажної герцоґині Веласкес. І хоча та сеньйора заборонила моєму батькові писати їй, однак годилося сповістити її про народження доньки. Незабаром прийшла відповідь, яка роз’ятрила давні рани, але батько вже сильно постарів, і вік притупив у нього свіжість почуттів.

Після цього пройшло десять років, одноманітності яких не порушила жодна подія. Моє життя й життя мого батька робили приємнішим лише нові знання, які з кожним днем збагачували наш розум. Батько навіть відмовився від давнього способу впливати на моє життя. По суті, я не від нього навчався математиці, він-бо докладав усіх зусиль, щоб я вмів танцювати сарабанду, тому він не мав причин картати себе і з задоволенням, без найменших докорів совісті віддавався розмовам зі мною, особливо на теми точних наук. Ці розмови найчастіше посилювали мою старанність і подвоювали запал, але водночас — як я вам вже казав, — поглинаючи всю мою увагу, породжували в мені схильність до розсіяності. Такий стан мені часом дорого обходився: одного дня — про що я незабаром розкажу вам, — вийшовши з Сеути, я сам не знаю яким чином опинився серед арабів.

Сестра моя тим часом з дня на день ставала все прекраснішою і привабливішою, і нічого б нам не бракувало для щастя, якби ми могли вберегти нашу матір, але рік тому невблаганна хвороба вирвала її з наших обіймів. Батько прийняв тоді до свого дому сестру покійної дружини, донью Антонію де Понерас, двадцятирічну жінку, яка шість місяців тому стала вдовою. Вона була від другого шлюбу мого діда. Дон Каданса, видавши доньку заміж, відчув себе раптом самотнім і вирішив повторно одружитися, але через шість років втратив і другу дружину, яка народила дівчинку на п’ять років молодшу за мене. Коли вона виросла, то вийшла заміж за такого собі сеньйора де Понерас, який номер через рік після шлюбу.

Моя молода й гарна тітка в’їхала в покої