Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Дзвінки від шефа останнім часом приносили лише погані новини, тож, коли я бачу, як його номер висвітлюється на екрані мого мобільного, зітхаю. 

Віта ще спить, зараз сьома ранку, і цей дзвінок, скоріше за все, повідомить про ще одну смерть або якусь іншу халепу…

Я беру телефон і йду з ним на кухню, причиняю двері і тільки тоді приймаю виклик. 

 — Алло, що там ще сталося?

— Привіт. Люди скоплюються на площі. Скандують імʼя "Бога" і вимагають від уряду припинити його переслідування. Там вже півплощі. А о девʼятій, думаю, буде заповнений взагалі весь майдан. 

 — Називається “ранок добрим не буває”, — бурчу я. — Чому їм не сидиться вдома, дістали ці їхні мітинги… Зараз поїду туди, я Даню ще прихоплю. 

— Так, давай, — каже шеф. — Я подам заяву на розширення штату по роботі з цією справою. Думаю, за тиждень додам вам людей. Бо це вже виходить за всі нормальні рамки… Тепер вже і я сприймаю "Бога", як серйозну загрозу. Не хочу, щоб СБУшники чи ще якісь спецслужби забрали в нас цю справу.

 — Це добре, — кажу я. — Більше людей — більше можливостей нічого не пропустити… Добре, я подзвоню чи напишу, коли буду на місці…

Я повертаюся до спальні, Віта вже не спить, вона лежить з розплющеними очима і усміхається мені. 

— Йди сюди, — говорить вона. — Я щось маю тобі сказати…

— Мені так шкода, — кажу я, — але зараз маю бігти, там якийсь мітинг знову, давай. як я повернуся. добре?

— Добре, тоді ввечері, — вона усміхається. — Добре, що в мене сьогодні вихідний. 

 — Так, увечері влаштую тобі романтичну вечерю, — я цілую її. — А поки відпочивай, бо ти останнім часом виглядала втомленою… Ляж ще поспи…

***

Даня відразу погоджується поїхати зі мною на Майдан. Поки ми їдемо, я розповідаю про плани Дена щодо розширення штату. 

— Сподіваюсь, ми так і залишимось біля керма, — він трохи насуплюється. — Все ж, це наша справа. Я б не хотів, щоб її віддали під керування інших  співробітників, а ми лишились на побігеньках.

— Та я думаю, що залишимось, — відповідаю. — Бо ми найбільше у цьому всьому варимось, знаємо всі подробиці. А коли прийде нова людина, їй потрібно буде вникати в усе це з самого початку. А це  — зайвий час. У боротьбі з Богом і його приспішниками кожна хвилина важлива, ти ж бачиш, як швидко вони діють…

— Думаєш, на мітингу буде Анна-Марія? — раптом запитує він. — Я останнім часом чомусь дуже багато думаю про неї. Це якось дивно… 

 — Вона тобі подобається? — запитую я. 

— Здається, ти вже питав, — він усміхається. — Подобається. А може, і більше, не знаю. Не можу викинути її з голови, хоч ми і майже не спілкувались. 

— Тобі треба робити рішучі кроки, — кажу я. — Запроси її кудись, сходите на побачення, поспілкуєтесь…

— Раптом в неї хтось є? — він зітхає. — Але, якщо побачимось… Добре, якщо побачу її на мітингу, то запрошу…

***

На мітингу дуже людно, я дивлюся навсібіч. шукаючи Анну-Марію, адже зазвичай на таких збіговиськах вона завжди в центрі уваги, а тут її не видно. 

На сцену піднімається якась молода жінка, і її зустрічають оплесками. Її обличчя здається мені дивно знайомим. Нарешті я розумію, звідки її знаю. 

 — Вона була в гаремі Султана. — шепочу я Дані. 

Тим часом дівчина говорить:

— Я б померла там, померла, як і як її. Я знала, що "Султан" після неї зробить мене головною наложницею і буде знущатися. Він палив об неї опалки цигарок, різав шкіру… Це були справжні тортури. А потім він її вбив. Я боялась, що наступним трупом в цьому будинку, в цій тюрмі, стану я, — вона обводить поглядом всю площу. — Але мене врятував Бог. Причому, він намагався зробити це і раніше… "Султана" ледь не вбили за день? до смерті моєї подруги… В мить, коли я дізналась, що її вбили, я дуже плакала. Я сердилась на Бога і на всіх, що той козел не помер раніше… Але зараз я вдячна нашому Богові. Він дійсно робить цей світ кращим і безпечнішим. Сподіваюсь, поліція це теж розуміє. Вони самі винні, що не садять злочинців! У Бога просто не було вибору… Бог врятував не тільки нас. Сотні, ні, тисячі людей, десятки тисяч стали жити краще після смертей їхніх кривдників, правда?

І вся площа почала аплодувати. 

Я думаю про те, що розумію цю дівчину. І про те, що зрозумів би Бога… виявляється, я готовий його зрозуміти. Але якби всі його справи коїлися тихо, щоб ніхто не знав про це. Щоб не було цих показушних мітингів, де всі його прославляють. Думаю, що потрібно було б написати Адму, я якось давно з ним не спілкувався. 

Але раптом краєм ока бачу за собою підозрілого чоловіка. Інстинкти спрацьовують швидко, я відхиляюсь, але недостатньо, і відчуваю гострий біль у боці….