Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Коли Нік штовхає мене, я одразу помічаю за його спиною чоловіка з ножем. Швидкий крок вперед, до його кривдника, удар рукою по руці і ніж летить на підлогу. Люди навколо нас розступаються. Той мужик хоче втекти, але я хапаю його за запʼясток і різко вивертаю його руку.

Мужик корчиться від болю, стаючи переді мною на коліна. Я такий злий, як, здається, ніколи в житті. Вільною рукою швидко підбираю ніж з землі і приставляю до його горла. Торкаюсь так, що крапля крові вже на лезі. Я хочу вбити його, відчуваю це так яскраво… Я хочу знищити того, хто може нашкодити моїм близьким людям.

Несподівано відчуваю на своїй руці з ножем чужу руку і повертаю голову. Це Нік. Він виглядає здивованим. Обличчя його дуже бліде:

 — Даню, його треба заарештувати, — каже він. — Он вже їде машина.

І справді ми чуємо звук поліційної сирени. 

— Так, — я киваю. Розумію, що дійсно мало не перейшов певну межу. — Але якби він щось зробив… Я не знаю, чи втримався б. Тобі варто бути обережнішим. Тут всюди вороги. А ти — головний з тих, хто розслідує справу. І ворог це знає. 

 — Буду обережнішим, — він торкається плеча, і я бачу на його руці кров. — Дякую, ти врятував мені життя!

— Тобі треба в лікарню, — я трохи насуплююсь. — Чорт. Я сам вбʼю цього Бога. Він не мав шкодити хорошим людям, хіба не в цьому сенс? А його фанатики… Це він винен.

 — Та нічого страшного. це просто подряпина, — каже Нік. — Нам треба допитати цього мужика, дізнатися, хто його найняв. 

— Треба повезти його в відділок, — відповідаю я. — Але раптом тут буде Бог? Не хочеться йти з мітингу. Хай його інші поліцейські відвезуть…

Ми віддаємо зловмисника поліції, але я відчуваю навіть деякий сум щодо цього. Мені хотілось самому покарати цього негідника за те, що він напав на Ніка. Може, Бог чи Адм і так його покарають? Адм дружить з Ніком. 

— Що у вас тут відбулося? — раптом чуємо за спинами.

Обертаюсь і бачу схвильовану Анну-Марію. Вона  підбігає до нас і обіймає мене.

 — З тобою все добре? — вона зазирає мені в очі, а потім дивиться на Ніка: — О, у тебе кров, треба перев’язати…

— Допоможеш йому? — не знаю, коли я встиг перейти з нею на такий неформальний стиль спілкування, може, тоді, коли врятував? Чомусь мені здається, що вона зробить те, що я скажу. Руки обіймають Анну-Марію ніби інстинктивно. Все ж, вона ніби створена для мене. І вона сама підійшла… Значить, Нік дійсно мав рацію, і я теж їй подобаюсь.

 — Так, у мене в сумці є аптечка, давайте підемо кудись, де на нас будуть менше витріщатися, і я все зроблю, — каже вона. 

Ми відходимо від натовпу, Анна-Марія саджає Ніка на лавочку, сама сідає поруч. Піднімає його робочу сорочку і я бачу рану. Вона неглибока, але я знову починаю злитися і стискаю руки в кулаки.

Анна-Марія діє, як справжній профі. 

— Коли ти навчилася подібному? — питаю, заворожено спостерігаючи за її точними рухами. 

 — Я проходила курси першої допомоги, усі, хто вчиться на журналіста. їх закінчують, — пояснює вона.  — Зараз продезинфікую антисептиком і накладу пов’язку, а потім, якщо буде потрібно. звернешся до лікаря. 

  — Тут небезпечно, Анно-Маріє, тобі не варто ходити між мітингувальниками самій, — я зазираю їй в очі. Згадую, як нещодавно на неї напали, і по тілу ніби проходить струм. Я не можу допустити подібного знову.

 — Зі мною все буде добре, — вона знову обіймає мене. — Дякую, що турбуєшся про мене. Думаю, скоро все це закінчиться…