Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Обожнюю воду.

Через особливості мого походження професору Роджерсу так і не вдалося визначити мою спеціалізацію. Я однаково рівно відгукувалася на всі аспекти магії, хоч деякі були мені ближчими й давалися краще. Прагнучи стати Стражем, я зосередилася на бойовій магії, але стихія води завжди вабила мене найдужче. Напевно, якби не війна, якби у мене було більше часу й можливостей, я б обрала шлях стихійного бойового мага. Це було б складніше, вимагало б більше зусиль і витримки. Саме тому мій вибір упав на класичну бойову магію — заучуєш заклинання, а потім спритно й хоробро застосовуєш їх у бою. Нічого надприродного. Чого не скажеш про магію стихій.

«Щойно все це закінчиться, одразу ж займуся вивченням магії водної стихії!»

Промайнула оптимістична думка, та її миттєво перервало яскраве світло, що вдарило просто в очі.

Ні-ні-ні… Брама і статуї були просто дрібницями!

Те, що постало переді мною, вибило з мене всі слова.

Величний Альвхейм.

Я думала, що була тут — ментально, через бачення Аделаїди, — але ні! Те, що вона мені показувала, і близько не передавало реальності. За останні п’ять років я звикла до незвичайного, але це… Альвхейм був ЧАРІВНИМ. Ніби всі легенди й казки зійшли зі сторінок книг і постали переді мною у своїй неймовірній пишноті. Архітектура приголомшувала своїми масштабами, а природа…

М’яке світло чужого сонця — як це взагалі можливо? — огортало простір, повітря було насичене свіжістю й пахощами, а довкола миготіли напрочуд фантастичні створіння, яких я навіть не могла одразу визначити.

І самі жителі Альвхейма…

Книжкові ельфи.

Загострені вуха, химерне вбрання, витончена постава — усе це я підмітила одразу, дивлячись на двох представників цієї раси, що чекали на нас за брамою. Високі, стрункі чоловіки, вони вп’ялися в мене здивованими поглядами. Я розгублено перевела погляд на Аелара… і мало не пискнула від подиву.

Його риси загострилися, вуха витягнулися — переді мною стояв справжній ельф! Тільки зачіска й одяг ще зберігали відгомін колишнього Аелара. Але він уже не здавався тим, ким був раніше.

Я стиснула його руку трохи сильніше.

Мій Альв шанобливо вклонився, звертаючись до двох чоловіків, що чекали на нас за воротами. Їхні спини миттєво випросталися, а погляди стали серйознішими. Вони вклонилися у відповідь — чітко, відточено, з незворушною грацією, яку я вже починала вважати невіддільною рисою цієї раси.

— Аеларе, ласкаво просимо додому, — промовив один із них, і його голос вібрував у повітрі, наче переливався сріблястими нотами.

Чомусь я була спокійна. Моя тривога й страх розсіялися так само легко, як ранковий туман під першими променями сонця. Міцно стиснута долоня Аелара здавалася якірною точкою в цьому новому, майже нереальному світі. Дивно, але я була впевнена, що ці двоє не завдадуть мені шкоди. У їхніх обличчях не було ворожості, лише легке здивування та цікавість.

Проте довго нас не затримували.

Аелар відповів на привітання з бездоганною чемністю, і, не втрачаючи часу, попросив провести нас до королеви. І отут мене знову накрило хвилею хвилювання.

***

Тронний зал Її Величності Королеви Алеіне був ще грандіознішим, ніж я могла собі уявити.

Простір ніби жив своїм життям. Світло, що лилося крізь гігантські вітражні вікна, відбивалося в мармуровій підлозі, грало всіма відтінками блакитного, зеленого та сріблястого. Колони, схожі на химерні переплетені стовбури дерев, підтримували високу, немов небосхил, стелю. А живі квіти, що впліталися у візерунки стін, мерехтіли слабким світлом, випромінюючи тонкий аромат.

Я навіть не одразу змогла визначити, що саме створювало відчуття, наче природа тут взяла верх над цивілізацією. Але це було не просто приміщення — це була симфонія гармонії, у якій кожен елемент був продуманим і водночас абсолютно природним.

Йдучи сюди, я не встигла розгледіти місто, але зараз розуміла: усе в Альвхеймі було таким. Ідеальним. Живим.

Здається, в якийсь момент я забула дихати.

Дорогою сюди я не випускала Аелара з поля зору. Його рука була для мене як якір у вирі нових відчуттів, незнайомих звуків, цікавих, а подекуди й насторожених поглядів.

Наш прихід не залишився непоміченим.

Ледь ми вийшли на центральні вулиці, як чутки про наше прибуття, здавалося, розлетілися швидше, ніж вітер. Спочатку одиниці, а потім десятки мешканців Альвхейма почали озиратися, зупинятися, шепотітися між собою.

Аелара вітали з поверненням, і він відповідав на ці привітання короткими кивками та легкою усмішкою. Але мене…

Я відчувала на собі сотні поглядів.

Вони були різними. Хтось дивився з відкритою цікавістю, хтось — із підозрою, хтось — із захопленням. Але байдужих не було.

Я була новою. Чужою.

Першою напівлюдиною, яка ступила на ці землі за тисячоліття.

Ця думка пронизала мене наскрізь, залишивши після себе тремтіння десь у глибині свідомості. Я несвідомо стиснула руку Аелара ще сильніше. Він відповів легким дотиком пальців, ніби запевняючи, що все буде добре.

Проте навіть його присутність не змогла заглушити один важливий факт:

В Альвхеймі не існувало чужинців.

— Ваша Величносте. — Аелар шанобливо схилив голову, вітаючи свою королеву, і я наслідувала його приклад, хоч від напруги всередині мене стискалося все.

Королева була прекрасною.

Її довге, сріблясто-золоте волосся було зібране в химерну, майже мереживну зачіску, прикрашену тонкими нитками перлів і дрібними кристалами, що відбивали світло. Гладка, немов виточена зі світла шкіра, тонкі, витончені риси обличчя, величезні блакитні очі, що здавалися прозорими, немов гірські озера в перші миті світанку.

Її по-ельфійськи загострені вушка були обвішані витонченими прикрасами — не хаотично, а з продуманою симетрією, кожен ювелірний виріб доповнював інший, створюючи враження, що це не просто коштовності, а щось значно більше… символи влади чи традиції, яких я поки не розуміла.