Читати книгу - "Чотири сезони"

— Що сталося? Тоде, щось не так?

— Просто дай мені з ним поговорити!

— Але що…

Трубка пластмасово стукнула об стіл. Тод почув, як мати щось каже батькові. І подумки приготувався.

— Тоде? Що у вас там сталося?

— Тату, містер Денкер… по-моєму, у нього серцевий напад. Ні, точно серцевий напад.

— Господи! — Батьків голос ненадовго затих, і Тод почув, як він повторює почуте дружині. Потім голос повернувся. — Він живий? Як тобі здається?

— Живий. При тямі.

— Добре, дякувати Богу. Викликай «швидку».

— Уже.

— Два-два-два?

— Так.

— Молодчина. Як він, на твій погляд? У тяжкому стані?

(у тяжкому, та, курва, недостатньо!)

— Тату, я не знаю. Сказали, «швидка» скоро буде, але… чогось мені страшно. Можеш приїхати почекати зі мною?

— Авжеж. Дай мені чотири хвилини.

Поки батько вішав трубку і зв’язок увірвався, Тод встиг почути, як він щось каже матері. І собі поклав слухавку на важіль.

Чотири хвилини.

Чотири хвилини на те, щоб зробити все, що не встиг. Чотири хвилини, щоб згадати те щось, про що він точно забув. Чи, може, і не забував зовсім? Може, це просто нерви. Господи, як же шкода, що довелося телефонувати батькові. Але то була цілком природна річ, чи не так? Звісно. А чи була ще якась природна річ, якої він не зробив? Щось?..

— От я безголовий! — зненацька простогнав він і блискавкою назад шугонув на кухню. Голова Дюссандера покоїлася на столі, повіки були напівстулені, на обличчі застиг загальмований вираз.

— Дюссандер! — заволав Тод, грубо хапаючи старого за плечі й трясучи, аж старий застогнав. — Прокинься! Та прокидайся ж ти, стара смердючка!

— Що таке? «Швидка»?

— Лист! Зараз сюди приїде мій батько, зовсім скоро він буде тут. Де той галімий лист?

— Що… який лист?

— Ти сказав, щоб я їм сказав, що тобі прийшов важливий лист. А я сказав… — Раптом серце пішло у п’яти. — Я сказав, що він з-за океану… з Німеччини. Боже! — Тод ухопився за голову, запустивши пальці у волосся.

— Лист. — Дюссандер поволі через силу підвів голову. Його зморшкуваті щоки набрали нездорового жовтувато-білого відтінку, губи посиніли. — Напевно, від Віллі. Віллі Франкеля. Мій дорогий… дорогий Віллі.

Тод кинув погляд на свій наручний годинник і побачив, що, відколи він повісив слухавку, минуло вже дві хвилини. Батько не доїхав би до будинку Дюссандера за чотири хвилини (просто фізично не зміг би), але однаково «порше» їздив збіса швидко. Швидко, от що. Усе закрутилося надто швидко. І все одно щось тут було не так, він просто відчував це. Але часу на те, щоб зупинитися й простежити, де заковика, не було.

— Так, добре, я читав його тобі, ти розхвилювався і вхопився за серце. Добре. Де він?

Дюссандер тупо на нього глипнув.

— Той лист! Де він?

— Який лист? — неуважно спитав Дюссандер, і в Тода засвербіли руки придушити те старе просочене алкоголем опудало.

— Той, який я тобі читав! Той, що від Віллі-як-його-там! Де він?

Вони обидва одночасно подивилися на стіл, наче сподіваючись, що лист зараз на ньому матеріалізується.

— Нагорі, — зрештою видушив із себе Дюссандер. — Пошукай у моєму трюмо. Третя шухляда. На дні тої шухляди буде маленька дерев’яна скринька. Тобі доведеться її зламати, щоб відчинити. Я вже давно загубив ключ. Там лежать дуже старі листи від мого друга. Усі не підписані. Усі без дати. Усі німецькою. Сторінка чи дві згодиться, щоб оселедця почистити, як ви кажете. Якщо поквапишся…

— Ти здурів? — казився від люті Тод. — Я не знаю німецької! Як я зміг би прочитати тобі листа, написаного німецькою, ушльопок ти кінчений!

— А чого б то Віллі писав мені англійською? — утомлено заперечив йому Дюссандер. — Якби ти прочитав мені листа німецькою, то міг не розібрати ні слова, але я б його зрозумів. Звісно, вимова твоя різала б мені як серпом по серцю, та все одно я зміг би…

Дюссандер мав рацію (знову), але Тод не хотів більше нічого чути. Навіть після інфаркту це дідисько на крок його випереджало. Тод полетів коридором до сходів. Затримався лише на мить — подивитися, чи не зупинився перед будинком батьків «порше». Машини не було, але Тодів годинник повідомив йому, що часу лишилося впритул. Минуло вже п’ять хвилин.

Перестрибуючи по дві сходинки за раз, він увірвався в спальню Дюссандера. Раніше він ніколи тут не бував, і якось навіть особливо не хотілося, тож кілька секунд просто приголомшено роззирався по незнайомій території. А тоді побачив трюмо — дешеве, у стилі комісійний модерн, як називав його батько. Тод упав перед ним на коліна й щосили смикнув на себе третю шухляду. Вона вийшла наполовину, потім перекосилася в пазах і застрягла намертво.

— А щоб ти провалилася, — прошепотів їй Тод. На мертвотно-блідому обличчі палахкотіли темно-криваві плями рум’янцю, а ще блакитні очі, потемнілі, мов штормові хмари над Атлантикою. — Бісова клята штуковина, та вилазь ти вже нарешті!

Він шарпнув так сильно, що все трюмо похилилося вперед і мало не впало на нього, та потім вирішило повернутися на місце. Шухляда вискочила з пазів і приземлилася Тоду на коліна. Навколо нього пролився дощ зі шкарпеток, трусів і носовичків Дюссандера. Запустивши руки в речі, що ще лишилися лежати в шухляді, Тод намацав нарешті дерев’яну скриньку: із дев’ять дюймів завдовжки й три завглибшки. Він потягнув за віко вгору. Нічого не сталося. Як і казав Дюссандер, вона була замкнена. Того вечора на шару йому нічого не діставалося.

Він так-сяк позапихав розкиданий одяг у шухляду й всадив її в довгасте гніздо. І знову вона застрягла. Тод смикав її вперед-назад, щоб звільнити. По обличчю рясно стікав піт. Урешті-решт вдалося загнати шухляду аж до самого кінця й пристукнути. Зі скринькою в руках він звівся на ноги. Скільки ж минуло часу?

Ліжко в Дюссандера було зі стовпчиками в ногах. І об один із цих стовпчиків Тод брязнув замок скриньки. Він вклав в удар усю силу й від болю в руках вишкірив усі зуби, коли віддача пішла аж до ліктів. Подивився на замок. Здавалося, він трохи увігнувся, але залишився цілим.