Читати книгу - "Чотири сезони"

Коли Тод відкидав віко скриньки, повз вікно спальні Дюссандера сяйнули фари автомобіля.

Він запустив руки в скриньку й несамовито перекидав вміст. Листівки. Пасмо волосся. Складена в декілька разів фотографія жінки, на якій не було нічого, крім чорних мереживних під’вязок. Старий гаманець. Кілька посвідчень особи. Порожня шкіряна обкладинка на паспорт. А на дні — листи.

Світло фар уже розгоралося яскравіше, і Тод почув виразне бурчання двигуна «порше». Звук став гучнішим… і враз увірвався.

Тод ухопив три аркуші паперу, надіслані авіапоштою і щільно списані по-німецькому на обох боках, і вибіг з кімнати. А коли вже був біля сходів, згадав, що понівечена скринька так і лишилася на ліжку в Дюссандера. Притьмом побіг назад, схопив її й витяг третю шухляду.

І знову вона застрягла. Тільки тепер пролунав упертий скрегіт дерева об дерево.

Іззовні долинув вереск аварійних гальм «порше». Відчинилися дверцята водія, потім грюкнули, зачиняючись.

Тод почув власний тихий стогін. Він поклав скриньку в перекошену шухляду, підвівся, а тоді з розмаху шваркнув по ній ногою. Шухляда зачинилася, наче так і було. Якусь мить Тод стояв і кліпав на неї, а тоді помчав коридором до сходів, злетів униз і вже на півдорозі почув швидкий перестук батькових кроків на доріжці перед будинком. Тод перестрибнув через поруччя, легко приземлився й побіг у кухню. Аркуші шурхотіли, тріпочучи в руці.

Гупання в двері.

— Тод? Тоде, це я!

А десь далеко вже завивала сирена «швидкої». Дюссандер знову поринув у стан напівпритомності.

— Тату, я йду! — заволав Тод.

Він поклав аркуші на стіл, розгорнув їх трохи віялом, неначе вони впали від хвилювання, а тоді рушив коридором до вхідних дверей і впустив батька.

— Де він? — Дік Боуден протиснувся повз Тода в передпокій.

— У кухні.

— Тоде, ти все зробив правильно. — І батько обійняв його: грубо, незграбно, зніяковіло.

— Сподіваюсь, я все запам’ятав, — скромно відповів Тод і пішов слідом за батьком через коридор у кухню.

Вони так поспішали вирядити Дюссандера з будинку, що лист лишився майже непоміченим. Тодів батько тільки взяв його зі столу, та й кинув назад, коли зайшли медики з ношами. Тод із татом поїхали слідом за каретою «швидкої», і хлопцеве пояснення того, що сталося, лікар, який узявся вести Дюссандера, прийняв беззастережно. Зрештою, містерові Денкеру було сімдесят дев’ять років, і його звички залишали бажати кращого. Також лікар скупо похвалив Тода за те, що так спритно мислив і діяв. Тод без ентузіазму йому подякував і спитав у батька, чи можуть вони тепер поїхати додому.

Поки їхали, Дік знову йому сказав, як ним пишається. Але Тод ледве його чув. Він знову думав про свою гвинтівку.

18

Саме того дня Морис Гейзель поламав собі хребет.

Ламати собі хребта Морис аж ніяк не збирався. Усе, що він хотів зробити, — прибити край водостічної труби з лівого боку будинку. Поламати хребет зовсім не входило в його плани, оце вже ні, спасибі, достатньо він і так у житті горя спізнав. Його перша дружина померла у двадцять п’ять років, обидві їхні спільні доньки вже теж були мертві. Брат загинув у трагічній аварії неподалік від «Диснейленду» сімдесят першого. Самому Морису невдовзі мало виповнитися шістдесят, і йому дошкуляв артрит, він швидко розвивався, і з кожним днем ставало дедалі гірше. А ще на обох руках росли бородавки, відростали назад із такою ж швидкістю, із якою лікар їх припалював. Крім того, він мав схильність до мігреней, і за останні кілька років той поц, їхній сусід Роґан, узяв моду обзивати його Голівка Морис. Морис уголос обурювався Лідії, своїй другій дружині, як би Роґану сподобалось, якби він, Морис, узяв за правило обзивати його Геморой Роґан.

— Морисе, та годі тобі, — казала Лідія в таких випадках. — З тобою вже й пожартувати не можна, ти ніколи жартів не розумів, іноді я дивуюся, як я взагалі могла вийти за чоловіка, у якого зовсім нема почуття гумору. Ото поїхали в Лас-Вегас, — казала Лідія, звертаючись до порожньої кухні, наче там стояв невидимий натовп глядачів, яких бачила тільки вона, — дивимося шоу Бадді Гекета[100], а Морис хоч би тобі раз засміявся.

Окрім артриту, бородавок і мігреней, у Мориса ще була Лідія, котра, хай Господь її береже, за останні п’ять років перетворилася на діставучу пилку… після того, як їй вирізали матку. Тож і без поламаного хребта йому вистачало журби та негараздів.

— Морисе! — заверещала Лідія, виходячи з будинку й обтираючи мильну піну з рук кухонним рушником. — Морисе, ану злізь із драбини, негайно!

— Що? — Щоб її побачити, Морису довелося повернути голову. Він стояв на передостанньому шаблі алюмінієвої розсувної драбини. Уздовж цього шабля йшла яскраво-жовта наліпка з написом: «НЕБЕЗПЕЧНО! ВИЩЕ МОЖНА ВТРАТИТИ РІВНОВАГУ!» На Морисі був теслярський фартух із широченними кишенями, в одній лежали цвяхи, а в другій — міцні скоби. Земля під ніжками драбини була трохи нерівна, тож, коли він ворушився, драбина злегка погойдувалася. Шия боліла від поганючої прелюдії до мігрені. Морис був сердитий. — Що?

— Злазь звідти, кажу, поки спину собі не зламав.

— Мені ще трохи.

— Морисе, ти на тій драбині гойдаєшся, як у човні. Злазь.

— Коли дороблю, тоді й злізу! — сердито відрубав він. — Не займай мене!

— Ти собі спину зламаєш, — страдницьки повторила вона й пішла в будинок.

Через десять хвилин, коли він забивав у стічний жолоб останній цвях, відхилившись назад і ледве балансуючи на драбині, пролунав котячий вереск, й одразу ж за ним — лютий собачий гавкіт.

— Що там за…

Морис озирнувся, і розсувна драбина небезпечно гойднулася. Тієї самої миті їхній кіт (Любчик його звали) вилетів з-за рогу гаража. Він весь розпухнатився, шерсть стояла дибки, зелені очі палали. За ним, висолопивши язика й тягнучи за собою повідець, гнався роґанівський цуцик Коллі.

Любчик, якому всілякі забобони були помітно до лампочки, шаснув попід драбиною. Коллі кинувся за ним.

— Куди преш, псина тупа, ану пішов звідси! — заволав Морис.