Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

По колодах, зліва, заскреготали пазурі, ще одна потворна вистрибнула раптом з-під мосту, а інші кинулися уперед несамовитими підскоками. Незнайомець крутнувся на місці, блиснув видобутий невідомо коли меч. Голова потвори, що вдряпувалася на міст, підлетіла на сажень вгору, потягши слідом крапельки крові. Біловолосий одним стрибком увірвався у групу інших, закрутився, швидко рубаючи направо-наліво. Потвори, вимахуючи лапами й виючи, кинулися на нього з усіх боків, не звертаючи уваги на сяючий клинок, що тнув, наче бритва. Йурґа зіщулився, притулившись до воза.

Щось упало просто йому під ноги, оббризкуючи кров’ю. Була це довга кістлява лапа, із чотирма пазурами й лускувата, наче куряча нога.

Купець закричав.

Почув, як щось проходить повз нього. Скорчився, бажаючи пірнути під віз, але в той самий момент інше щось упало йому на карк, а пазуристі лаписька схопили його за скроню і щоку. Він заплющив очі, гарчав і шарпався, скочив і невпевненим кроком вибіг на середину мосту, спотикаючись об трупи, що лежали на колодах. На мосту кипіла битва — Йурґа вже не бачив нічого, окрім лютої колотнечі, клубка, з якого раз по раз блискав промінь срібного вістря.

— Ряту-у-у-унку! — завив він, відчуваючи, як гострі ікла, пробиваючи повсть капюшону, впиваються йому у потилицю.

— Голову вниз!

Він притис підборіддя до грудей, ловлячи краєм ока блиск клинка. Той свиснув у повітрі, зачепив капюшон. Йурґа почув огидне мокре хрупання, після чого на спину його, наче з відра, потекла гаряча рідина. Він упав на коліна, кинутий униз уже безвладним тягарем, що висів у нього на карку.

На його очах чергові три потвори вистрибнули з-під мосту. Підскакуючи, наче чудернацькі стрибунці, вчепилися у стегна незнайомцю. Один, коротко рублений поперек жаб’ячий писок, ступив напружено кілька кроків і звалився на колоди. Другий, ударений самим кінчиком меча, упав, забився в корчах. Інші обложили біловолосого, неначе мурашки, зіпхнули на краєчок моста. Черговий з них вилетів з того клубка назад, бризкаючи кров’ю, трусячись і виючи. Тої ж миті увесь вируючий клубок перекотився за край і звалився в урвище. Йурґа впав, закриваючи голову руками.

З-під мосту пролунав повний тріумфу писк потвор, який, утім, відразу перетворився на крики болю, вереск, переривані лише свистом клинка. Потім із темряви долинули гуркіт каміння і хрускіт розтоптуваних, трощених скелетів, потім знову були свист меча й раптовий обірваний, розпачливий вереск, що заморожував кров у жилах.

А потім уже була тільки тиша, що порушувалася лише раптовим криком переляканого птаха в глибині лісу, серед величезних дерев. Потім замовк і птах.

Йурґа ковтнув сухим горлом, підняв голову, важко встав. Далі було тихо, навіть листя не шелестіло, весь ліс, здавалося, онімів від жаху. Небо затягнули рвані хмари.

— Гей…

Він відвернувся, мимоволі заслоняючись піднятими руками. Відьмак стояв перед ним, чорний, нерухомий, із блискучим мечем у низько опущеній долоні. Йурґа помітив, що стоїть той якось криво, що хилить його убік.

— Пане, що з вами?

Відмак не відповів. Зробив крок, незграбно й важко, тягнучи ліве стегно. Витягнув руку, ухопився за віз. Йурґа помітив кров, блискучу й чорну, що стікала на колоди.

— Вас поранено, пане!

Відьмак не відповів. Дивлячись просто в очі купцю, раптом повис на козлах і повільно зсунувся на міст.

II

— Обережно, помалу… Під голову… Хай хтось підтримає йому голову!

— Сюди, сюди, на віз!

— Боги, він стече кров’ю… Пане Йурґо, кров тече крізь пов’язку…

— Не балакайте! Уперед, жени, Поквіте, живо! Накрий його кожухом, Велле, не бачиш, як він трясеться?

— Може, йому трохи горілки в рота влити?

— Непритомному? Оце ти удумав, Велле. Але горілку дай, треба б йому напитися… Ви, пси, падлюки, боягузи прокляті! Щоб так утекти, щоб самого мене залишити!

— Пане Йурґо! Він щось говорить!

— Що? Що говорить?

— Е-е-е, щось невиразно… Наче ім’я чиєсь…

— Яке?

— Йеннефер…

III

— Де… я?

— Лежіть, пане, не рухайтеся, бо там усе знову подереться і порветься. До кістки вам стегно погризли ті паскуди, сила-силенна крові з вас вийшла… Не впізнаєте мене? Я Йурґа! То мене ви на мосту врятували, пам’ятаєте?

— Ага…

— Спрагли ви?

— Як диявол…

— Пийте, пане, пийте. Гарячка вас травить.

— Йурґа… Де ми?

— Возом їдемо. Не кажіть, пане, нічого, не рухайтеся. Тре' нам з лісів вилізти, до садиб людських. Тре’ нам когось знайти, хто на лікуванні знається. Того, що ми вам на ногу замотали, може замало бути. Воно тільки кров трохи стримує…

— Йурґо…

— Так, пане?

— У моїй скриньці… Флакон… Зеленим сургучем залитий. Здери печатку і дай мені… У якійсь чарці. Чарку добре помий, флаконів нехай ніхто не торкається… Якщо життя вам миле… Швидко, Йурґо. Зараза, як же той віз трясе… Флакон, Йурґо…

— Вже… Пийте.

— Дякую… Тепер пильнуй. Зараз я буду спати. Буду кидатися і марити, потім лежатиму, наче неживий. То нічого, не бійся…

— Лежіть, пане, бо рани відкриються і вийде з вас кров.

Він звалився на шкіри, голова його перекочувалася з боку на бік, він відчував, як купець накриває його кожухом і попоною, що смердить кінським потом. Віз трясся, кожен струс жахливим болем віддавався в стегні та нозі. Ґеральт стис зуби. Над собою бачив міріади зірок. Так близько, що видавалося — досить руку простягнути. Відразу над головою, відразу над верхівками дерев.

Ідучи, він обирав шлях так, аби триматися подалі від світла, від сяяння вогнищ, аби завжди перебувати в зоні миготливих тіней. Це було непросто — стоси ялинкових гілок палали навкруги, били в небо червоною загравою, затканою блиском іскор, означували темряву світлими прапорцями диму, тріскали, вибухали блиском між фігурами, що танцювали навколо.

Ґеральт затримався, аби пропустити хоровод, що котився у його бік, — розшалілий, блокуючий шлях, крикливий і дикий. Хтось шарпнув його за плече, намагаючись запхати в долоню дерев’яний, мокрий від піни жбаник. Він відмовився, легко, але рішуче відсунув від себе чоловіка, який хитався, бризкав навколо пивом із барильця, що тримав під пахвою. Не хотів пити.

Не такої ночі, як ця.

Неподалік, на помості з березових стовбурів, що підносився над величезним вогнищем, світловолосий Травневий Король у вінку й полотняних штанях цілував руду Травневу Королеву[46], обмацуючи її перси крізь тонку, мокру від поту сорочку. Монарх був хмільний, хилитався, утримував рівновагу, обіймаючи плечі Королеви, притискаючись до них рукою, в якій міцно тримав кухоль пива. Королева, також не зовсім твереза, у вінку, зсунутому на очі, обіймала Короля за шию і перебирала ногами. Натовп