Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
9 червня голова галбюро Іван Краснокутський знову звернувся до відомства Дзержинського з клопотанням визволити в’язнів Кожухова, які з 6 травня безпідставно утримуються в концтаборі, і направити їх до галицьких частин Червоної армії[520]. 26 червня керівництво галбюро надіслало до ВЧК чотири списки ув’язнених старшин кожухівського табору з проханням направити їх у розпорядження Південно-Західного фронту[521]. Між іншим, серед архівних документів знаходяться чимало заяв від галицьких старшин О. Букшованого, Т. Франка (сина Каменяра, який теж перебував за дротами Кожухова), Є. Бородієвича, К. Мойсейовича та інших, які наполегливо просили направити на польський фронт, який підійшов до Галичини.
16 липня новий голова галбюро Олександр Пушкар надіслав тривожну телеграму до Києва В. Затонському про те, що за наказом ВЧК вивезено 150 галицьких старшин із Кожухова у розпорядження особливого відділу Архангельського губчека – на Соловки. Того драматичного дня до Кожухова прибув добре вишколений червоноармійський загін. Невдовзі на площу викликали галичан і оголосили список, до якого потрапило більше сотні старшин. Після короткого прощання їх вивели під конвоєм. Куди – ніхто не знав. Табір став свідком зворушливих сцен. Дружина поручника Євгена Кобрина, коли її не включили до списку, кинулася до чоловіка. Марно вартові намагалися приєднати її до колони. Не хотів розлучитися з батьком 17-літній Омелян Колодницький, намагався розділити його долю. Та сотник зі сльозами виштовхнув сина зі строю. Це було їхнє останнє побачення: по дорозі до Архангельська батько помер.
Пізніше стало відомо, що цю групу галичан повезли до соловецьких таборів. Переповнену в’язнями баржу потопили у Білому морі. Серед тих нещасних були кожухівці: отаман Сень Горук, сотники Марко Вадовський, Лев Кокіш, Юрко Кантимір, Юрко Курдіяк, Михайло Капко, Василь Метельський, Гриць Фединський, Іван Цяпка-Скоропад, поручники Володимир Дуцько, Євген Кобрин з дружиною Стефанією, Леонтій Лушпинський, Адольф Площенський, Олекса Стадницький, Михайло Саляк, Тадей Слобода, Євген Ясеницький, чотарі Гриць Гоцький, Володимир Дроздовський, Григорій Олійник, Ігнат Прокіп, Євген Тимофійчук, хорунжі Зенон Кулицький, Михайло Лучак, Гнат Хаджай, Іван Шпорлюк та інші галицькі старшини[522].
Тільки 16 серпня 1920 р. керівники Галревкому В. Затонський, М. Баран і М. Левицький надіслали телеграму до особливого відділу ВЧК, Центрального комітету РКП(б) і Реввійськради республіки, в якій відзначили: «У зв’язку з подіями на польському фронті (мається на увазі заколот двох галицьких бригад у квітні) у Києві арештовані 200 колишніх офіцерів-галичан і вислані до Кожухова, а звідти в Архангельск і Ярослав. Нині у звільненій Галичині формуються галицькі частини, але вкрай не вистачає командирів. Галревком прохає направити в його підпорядкування усіх галичан із Архангельська і Ярославля»[523].
Однак цей запит прийшов запізно. Із Соловків взагалі ніхто не повертався. Щоправда, з Ярославльської тюрми повернулися Остап Бородієвич, Володимир Гаванський, Степан Миколин, Василь Скрипчук. Працівникам галбюро вдалося звільнити кількасот галичан-кожухівців. Зокрема, 10 липня 60 чоловік відпущено на волю. Серед них були сотники О. Думин, О. Козловський, В. Брикович, поручники І. Індишевський, Ю. Карпінський, А. Сиротюк і автор спогадів «Кожухів» Іван Максимчук. Вийшли на волю за проханням галбюро Осип Букшований і Тарас Франко, а також юний Омелян Колодницький, якого віддали в московську школу скаутів. 15 липня всіх галичан, окрім генерала Осипа Микитки, вивезли до Казані.
Влітку 1920 р. у столиці Татарії опинилося більше двох тисяч недавніх військових УГА. Півтори тисячі їх прибули з Харкова і Києва, майже 400 – з Одеси і кілька сот із Кожухова та Москви. Всі вони вливалися до складу стрілецьких сотень, якими командували старшини-галичани Кондрацький, Струхманчук, Чайківський, Стафіняк, Ковальчук, Балицький, Нагуляк. Політкомісарами були призначені теж уродженці з Галичини М. Яворський, Н. Хомин, М. Гаврилів, М. Наваловський, Є. Коханенко, М. Козоріс, І. Сірко та інші. Сотні увійшли до окремого галицького полку, який займався бойовою підготовкою, виконував господарські роботи. В ньому, крім того, проводилась широка політико-виховна робота, діяла партійна школа. У сотнях організовано партійні гуртки, в яких нараховувалось 20–30 чоловік. Серед них проходили політичну підготовку майбутні діячі компартії Західної України Мирон Заячківський, Озіаш Шехтер, Осип Купранець, Степан Амброзян, Іван Сірко, а також військові, політичні та наукові діячі УРСР Онуфрій Нагуляк, Яків Струхманчук, Михайло Дацків, Матвій Яворський, Мирослав Гаврилів, Василь Чайковський.
За відсутністю житла в Казані, галицьке стрілецтво розміщалося у вагонах. Отож коли 25 липня прийшов наказ із Москви направити на Південно-Західний фронт півторатисячний полк галицьких стрільців, збиралися недовго. Його командиром став 30-літній уродженець Тернопільщини, активний діяч УСДП, недавній старшина австрійської, згодом Галицької армії Онуфрій Нагуляк. За кілька днів ешелони прибули до Жмеринки, де їх зустрічали В. Затонський, М. Баран, І. Немоловський, Ф. Конар-Палащук – представники щойно створеного в Харкові Галревкому.
5 червня радянські війська перейшли в наступ по усьому фронту. Завдяки діям 1-ї Кінної армії вже через два дні відбито Житомир, XII армія зайняла українську столицю, а XIV йшла на Гайсин, Немирів. У військах поширювалися звернення Реввійськради Південно-Західного фронту (від 3 червня), в яких червоноармійцям ставилося завдання допомогти «робітникам і селянам Галичини утворити власну робітничо-селянську владу»[524]. У ході наступу уряд УНР тимчасово зупинився на станції Жмеринка[525]. Після затяжних двотижневих боїв 26 липня було форсовано Збруч, а через двадцять днів кіннотники Будьонного, Примакова і армійська група Якіра підійшли під Львів. Серед бійців 44, 45 і 60-ї стрілецьких дивізій були й галичани. У складі 132-ї бригади 44-ї дивізії І. Дубового воював проти поляків 1-й полк колишньої бригади УСС під командуванням Ю. Гоїва. У ньому служили ветерани УСС Петро Шеремета, Степан Мельничук, Микола Стронський, Яків Струхманчук, Михайло Баран.
1-й полк 45-ї дивізії називався Галицьким, бо майже дві тисячі його стрільців були вихідцями з Галичини. У його складі служили Мирон Заячківський, Роман Кузьма, Михайло Козоріс, Іван Цепко, Ростислав Заклинський, Дмитро Шкільник, Остап Стеця, Михайло Сеник, Павло Сампара, Онуфрій Нагуляк. Під час походу Червоної армії на західноукраїнські землі до галицького полку добровольцями тільки з Бродівщини прийшли до 200 осіб, серед них Олекса Кожан, Мирон Олексюк, Євген Іллящук, Пилип Гузюк, Павло Миськів, Енцель Ступ. Молоді галичани вже пройшли нелегкі випробування. Так, Олекса Кожан у 22 роки побував у австрійському таборі Гмінд, служив в австрійській армії, воював в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.