Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

другою взяв сокиру коло самого обуха й одну по одній обчухрав усі гілки, так що їх зібралася ціла купа. Потім поклав оголений стовбур на сніг поряд із гіллям і вернувся до печери по коротку дошку, яку перед тим побачив під стіною. Тією дошкою він розчистив місце під скелею, а тоді підібрав обтесані гілки, струсив із кожної сніг і виклав пухнастими китицями в кілька щільних рядів — як підстилку для свого спального мішка. Обчухраним стовбуром він придавив кінці гілок у ногах, щоб не їжилися, і з обох боків закріпив його кілочками, які відколов від дошки.

Потім поніс дошку й сокиру назад, до печери, нахилившись, пройшов під попоною і поставив їх під стіною.

— Що ти робив надворі? — спитала Пілар.

— Ладнав постіль.

— Знайшов із чого — з моєї полиці!

— Перепрошую.

— Ет, пусте, — сказала вона. — На тартаку дошки знайдуться. А що то за постіль ти собі зладнав?

— Таку, як ладнають у нас дома.

— Ну, то бажаю тобі на ній солодких снів, — мовила вона.

 Роберт Джордан розкрив один зі своїх рюкзаків, витяг звідти спальний мішок, загорнені в нього речі поклав назад, виніс мішок із печери, знову нахилившись, коли проходив під попоною, і розстелив його на гілках зашитим кінцем до обчухраного стовбура, закріпленого кілочками в ногах. Відкритий верх мішка захищала від вітру кам'яна стіна скелі. Потім він повернувся до печери по рюкзаки, але Пілар сказала:

— Нехай вони й цю ніч ночують зі мною.

— А вартових сьогодні не буде? — спитав він. — Ніч ясна, і хуртовина скінчилася.

— Фернандо піде, — мовила Пілар.

Марія стояла в далекому кінці печери, і Роберт Джордан не бачив її.

— На добраніч вам усім, — сказав він. — Я йду спати.

З тих, хто розстеляв ковдри й сінники на долівці перед вогнищем і відсував дощані столи й оббиті сирицею табуретки, розчищаючи собі місце на ніч, тільки Прімітіво й Андрес озирнулися на нього й сказали:

— Buenos noches [78].

Ансельмо вже спав у кутку, загорнувшися з головою у ковдру й плащ. Пабло заснув, сидячи на табуретці.

— Дати тобі овечу шкуру? — стиха спитала Роберта Джордана Пілар.

— Ні,— відповів він. — Дякую. Не треба.

— Ну, тоді добраніч тобі,— сказала вона. — Я відповідаю за твої речі.

Фернандо вийшов разом з Робертом Джорданом і постояв трохи над розкладеним мішком.

— Дивну річ ти надумав, доне Роберто, — спати надворі,— сказав він, стоячи в темряві, загорнутий у плащ і з карабіном за плечем.

— А я звик до цього. На добраніч.

— Ну, хіба що звик.

— Коли тебе заступають?

— О четвертій.

— До четвертої змерзнеш.

— А я звик.

— Ну, хіба що звик, — чемно сказав Роберт Джордан.

— Еге ж, — погодився Фернандо. — То я пішов. На добраніч, доне Роберто.

— На добраніч, Фернандо.

Потім він зробив собі подушку зі свого одягу, заліз у мішок і почав ждати, відчуваючи пружні ялинові гілки крізь фланелеве пухове легке тепло, дивлячись на вхід до печери над білим снігом; його серце гучно калатало в ці хвилини чекання.

Ніч була ясна, й думки в нього були ясні й холодні, як нічне повітря. Він вдихав запах ялинового віття, аромат прим'ятої глиці й гостріші пахощі живиці, що сочилася з відрубаних гілок. Пілар, подумав він. Пілар і запах смерті! А я люблю оцей-от запах. Оцей — і ще запах свіжоскошеної конюшини й прим'ятого полину, коли їдеш за чередою, і запах диму, коли горить дерево чи осіннє листя. Так пахне, мабуть, туга за батьківщиною— запах диму над купами листя, яке спалюють восени на вулицях у Міссулі. Який запах ти хотів би відчути зараз? Солодкої трави, з якої індіанці плетуть кошики? Продимленої шкури? Запах землі після весняного дощу? Запах моря, коли йдеш крізь прибережні зарості дроку в Галісії? Чи вітру, що повіває з берега, коли вночі підпливаєш до Куби? Він пахне цвітом кактусів, мімозою й ефедрою. А може, ти обереш запах підсмаженого бекону вранці, коли хочеться їсти? Чи ранкової кави? Чи червоного яблука, коли його надгризаєш? Чи сидру в давильні, чи хліба просто з печі? Ти, мабуть, зголоднів, подумав він, ліг на бік і знов почав дивитися на вхід до печери, освітлений відбитим від снігу сяйвом зірок.

Хтось виліз із-під попони, і він бачив, що ця людина стала біля розколини в скелі — входу до печери. Потім він почув, як рипнув сніг під ногами, й людина нахилилася під попоною й знову зникла в печері.

Вона, мабуть, не прийде, поки всі не поснуть, подумалось йому. Скільки часу буде змарновано. Півночі вже минуло. Ох, Маріє! Приходь швидше, Маріє, часу залишилось так мало.

Він почув м'який шурхіт снігу, що осипався з гілки на вкриту снігом землю. Повіяв легкий вітрець. Він відчув його на своєму обличчі і раптом злякався, що Марія не прийде. Повів вітру нагадав йому — незабаром почне світати. З гілок знову посипався сніг, і він почув, як вітер розгойдує верховіття сосон.

Ну ж бо, Маріє! Приходь швидше, думав він. Приходь уже. Не чекай там. Тепер уже не варто чекати, поки всі поснуть.

І тоді він побачив, як вона вигулькнула з-під попони, що запинала вхід до печери. Вона зупинилася на мить, і він знав, що це вона, але не міг розгледіти, що вона робить. Він тихо свиснув, вона все стояла коло входу до печери й щось робила там, у густій тіні, яку відкидала скеля. Потім вона побігла до нього, тримаючи щось у руках, і він бачив, як вона, довгонога, біжить по снігу. Потім вона стала поряд із ним навколішки і, притиснувшись чолом до плеча Роберта Джордана, струсила сніг із босих ніг. І поцілувала його, й подала йому якийсь клунок.

— Поклади це біля своєї подушки, — сказала вона. — Я зняла все там, щоб не гаяти часу.

— Босоніж — по снігу?

— Так, — сказала вона, — і в самій тільки шлюбній сорочці.

Він міцно пригорнув її до себе, і вона потерлася головою об його підборіддя.

— Не торкайся моїх ніг, — сказала вона. — Вони дуже холодні, Роберто.

— Давай їх сюди, грійся.

— Ні,— сказала вона, — вони зараз зігріються. А ти скажи швиденько, що кохаєш мене.

— Я кохаю тебе.

— Отак. Так. Так.

— Я кохаю тебе, зайчику.

— А моя шлюбна сорочка подобається тобі?

— Це та сама, що й раніше?

— Так. Та сама, що й учора. Це моя шлюбна сорочка.

— Дай сюди ноги.

— Ні. Тобі буде неприємно. Вони самі зігріються. Вони теплі. Тільки зверху холодні від снігу. Скажи ще раз.