Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

батьки є, та й запитав матір про свого… Уже і не пам’ятаю, що вона мені першого разу відповіла, а от відтоді, як згадати можу, то мовчала у відповідь, лише губи кусала. Видно, нелегко їй було, бідній, ох, як нелегко з тією мукою-ганьбою жити. Та терпіння те було не безмежне. Було, було й висохло. Розбудила вона мене якось уночі. Цілувала та шепотіла слова ніжні та ласкаві… І плакала… А насамкінець наказала, щоб запам’ятав я добряче, що зовсім не безрідний син її і батька має, і то Велимир. Я спросоння все те слухав та мало що розумів, але про батька добре запам’ятав, бо давно про те знати хотів. З тим і заснув.

А вранці прокинувся, кинувся, а матері ні в хатині, ні в городищі немає. Відтоді й згинула вона… Але слова про батька залишила зі мною… — Вишата трохи помовчав, а губи його скривилися в посмішці. Але потім обличчя стало знову спокійним. — Доти я бачив Велимира в городищі щодня й для мене, малого, він був один серед багатьох чоловіків племені, нічим особливо не примітним. Тепер же я подивився на нього іншими очима. Він видався мені набагато кращим, розумнішим, сильнішим, ставнішим за інших. Та що там, він був для мене майже ідолом, хай простять мене Великі! Єдиним! Батьком! Давно шуканим моїм родом, кров’ю!.. Але чого ж він не звертає на мене, свого сина, жодної уваги? Я навмисно стільки разів намагався потрапити йому на очі, вирізнитися серед інших малюків, навіть чимось догодити. Але для нього мене немов не існувало. Або він того показувати не хотів. А я ж бачив, як він при цьому пестує синів своїх, — тебе й Ратибора, — повчає їх словом, прикладом, а часом й суворістю. А мені хотілося, як же мені хотілося, щоб хоча б прутом або ціпком відходив мене, але помітив!.. Однак і цього був позбавлений!.. Я довго не наважувався, але одного разу таки підійшов до нього. І сказав, що знаю про те, що він, Велимир, батько мені… Він довго дивився на мене й мовчав. І я зрозумів, відчув, що він сам знає про це. Сам знає, що я, Вишата, — син його!!! — Вишата витер вільною від ножа рукою лице від поту, що виступив, хоча спека вже давно спала. — Після того довгого мовчання, що мені здалося пекучим катуванням, він відказав, що це не так… Я не син йому і про таке повинен забути й думати. Забути й ніколи більше не вимовляти тих слів! Забути!.. А я знав, бачив, що говорить він неправду, бо не міг дивитися мені в очі. Синові своєму!.. Він пішов, а я, малеча дурна, ще довго не міг рушити з місця, бо відчував, що не можу кроку ступити — земля піді мною хитається. Чому він не визнав мене?.. Довго я після того провалявся в страшній гарячці. Бабка вже думала — помру, усе не могла причини хвороби зрозуміти. Нічого, вижив, здужав, піднявся. Та думати про те, що Велимир відмовляється від мене, не припинив! Але й любити його синівською любов’ю теж тоді ще не перестав. Чого я тільки не передумав, щоб виправдати його слова й рішення. Може, уся причина в мені? Може, я якийсь не такий?.. Спершу мені й самому здавалося, що я якийсь не такий, як усі, як ви з Ратибором, бо ж батько рідний не визнавав мене, народженого від його плоті! Уже як я просив Даждьбога нашого вказати батькові шлях до прозріння!

У бабки стільки курей передушив та переносив у капище до жертовника! Та все марно… Велимир тільки ще більше цуратися мене став. Тоді я… — у Вишати перехопило подих, але він упорався. — Тоді я мало-помалу почав прикидатися дурником, щоб йому совісно було, що я, його плоть і кров, ось таким вилупком стаю. Може, думав, пожаліє!..

— А ми ж усі гадали, що ти справді дурнуватий… — раптом мимоволі вихопилося в Чеслава.

І не дивно. Адже він стільки років знав Вишату таким, а тепер виявилося…

— То ти сам дурнуватий, і всі інші, всі, все плем’я. Думали, що Вишата — недоумок? Дивачок?! А я вже постарався!.. Навіть бабка моя, й та повірила, бідна. Жалувала! Одним Великим було відомо, що це не так!.. Та Велимирові не дошкулило й це. Зустрічаючи, лише очі відвертав. Але час минав, я ріс. А зі мною й образа. Та я ще сподівався, що батько передумає й простягне мені свою руку. І на людях дурів, а сам подалі від усіх пізнавав премудрості ті, яких вас Сокіл навчав, — хлопець раптом зареготав. — А лук Вишаті великий подаруєш? Чеслав обіцяв?.. — запитав він, регочучи, з тим самим виразом, із яким запитував колишній Вишата. Але одразу ж обірвав сміх. — Та я стріляти з лука можу не гірше за інших, а то й краще. Пам’ятаєш, на галявині, біля Світлої Лади, коли ти із Зоряною шептався, у твій бік стріла полетіла? Так це я тебе злякати вирішив. А ти на чужинця тоді подумав, дурень! — знову посміхнувся Вишата, але вже невесело. — Я хотів бути не гіршим за інших, не гіршим за Ратибора й тебе, Чеславе. Хотів, щоб Зоряна дивилася на мене, як на хлопця гідного! Як дивиться на тебе!.. Я хотів, щоб мене, Вишату, як вас, посвятили в чоловіки мого Роду й племені. І благословив щоб на те мене Велимир… Перед святом Посвяти я знову вирішив поговорити з ним. Зустрів його якось у лісі, щоб не перед очима в інших. Тут йому вже не було чого цуратися мене, вислухав. Я сказав: якщо він визнає мене за свого, то ману напускну відкину, повинюся перед плем’ям і буду йому за сина гідного й люблячого. На що він розгнівався й сказав, що, може, і породив мене по молодості гарячій, нерозумній, а може, і не він зовсім… Немає в нього віри в тім повної, а тому й немає в нього сина такого й ніколи не буде. І що мати моя… сама… сама нерозумною була… Здається, так сказав, я не пам’ятаю достеменно. І прогнав… І тоді я зненавидів його. Ось на що моя любов перетворилася, виродилася вона! Як же я його зненавидів! Люто!!! — він раптово різко підніс руку з ножем і з дикою жорстокістю розсік повітря, а потім ще і ще, так, немов хотів уразити, знищити щось, виникле перед ним. Хотів, але не міг. Потім рука його знесилено опустилася.

Чеслав не дав йому перепочити,