Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— Чуєш?

— Чую-чую, — відповів він.

«їдемо, — сказав затиснутий кришкою бардачка передавач голосом Бауера. — Перша машина — третій поворот праворуч. Інші за нею».

— Поїхали.

Ми їхали довго. Навіть устигли познайомитися:

— Сергій.

— Вітя.

А потім було вже не до розмов.

Кожен із членів такого братерства, залежно від віку, входить до великого або до малого загону і підкоряється розпорядженням і наказам свого командира.

А найвідоміші тріади, які займаються транснаціональною злочинною діяльністю, це — «Сунь Є Он», «14ДО», «Во Хоп Ту» і «Во Он Лок».

Першим автомобілем нашого конвою керував такий собі Олег, найперший охоронець Володимира Михайловича, який працював у нього ще тоді, коли Маринчин вітчим був валютним міняйлом. Стрільцями з ним їхали брати-близнюки Оверченки, знамениті не тільки тим, що мали статевий зв’язок зі своєю молодшою сестрою і зробили понад двісті вбивств кожен, а й тим, що в чотирнадцять років вони самі себе осиротили, підпаливши дачу, у мансарді якої спали їхні накачані снодійним батьки.

У другій машині їхав я, людина-шарпей Вітя і глухонімий кат із розбитої убозівцями банди Хана.

У третій — Марина, її дубль-тато Володимир, Бауер і один з охоронців, що залишилися їм вірними, ще зовсім хлопчисько.

А в четвертому автомобілі — у такому ж, як і три перші, чорному низькопузому «мерсі» — нас прикривали наркоман із частин спеціального призначення, кілер, який заслужив ракову карму, професійний найманець і вічний солдат на ім’я Така. Відвоювавши на більш ніж двадцятьох п’ятьох війнах чотирьох континентів, він був із тих, хто вірив, що буде жити вічно.

А китайці…

А нічний Харків… Ні. «А китайці…»

А китайці пана Юя…

— Хочеш, підставлю букву і скажу, що вийде? — запитав у мене Вітя, який сидів за кермом.

— Не хочу, — сказав я, плескаючи по плечу глухонімого вбивцю.

Кивнувши, він гортанно гукнув: «бачу» і вистрелив у лобове скло, розсипаючи його мільйоном осколків, що блиснули в задніх фарах.

Я вистрелив у вікна задніх дверцят. Тепер ніщо не заважало мені воювати. З китайцями, які чекали нас за одинадцять кілометрів (щоб не було чути пострілів і не було видно спалахів) від останнього міського КП.

Чотири мільйони китайців невидимим народом Мо живе в нашій країні. Тільки п’ятдесят тисяч їх живе в Харкові і його передмістях. Пану Юю варто було лише викликати до себе одного з них, щоб через годину всі виїзди з міста почали стерегти понад десять тисяч чоловік.

— Їх надто багато, — сказав охоронець, який їхав у першій машині. — Може, вернемося?

— Ні, — сказав Бауер. — Уперед.

Раз — і центральна вантажівка, що перегородила нам дорогу, перетворилась на купу завислих над трасою уламків. Кулі бензинового вогню, що розлетілися врізнобіч.

— Гопля, — сказав Вітя.

— Гу-га-га! — засміявся глухонімий.

— Ага, — сказав я.

Зате китайці, які перевіряли всі машини, що їхали цією трасою, зрозуміли, що ми — саме ті, кого вони чекали.

Машина з близнюками рвонула праворуч, ми кинулися в лівий бік, а машина «номер чотири», що перестрибнула через роздільники, помчала зустрічною смугою нічної траси. Але розумні китайці подбали про те, щоб і там неможливо було проїхати.

Ми стріляли всі, усі чотири машини, навіть та, на дні якої лежали Марина і її вітчим.

Якби я завів звичку робити зарубки, то провів би вісім вечорів підряд за тим, що вирізав на кулеметному прикладі риски, що позначали б убитих мною китайців.

Заточував би ніж і вирізав далі.

— Що? — не зрозумів Вітя-шарпей.

— Нічого.

Але ми не могли прорватися. Їх було надто багато. З кожного боку дороги. За вантажівками, що перекрили дорогу.