Читати книгу - "Прірва для Езопа"

— А швидко той винищувач летить?

— Дві тисячі кілометрів на годину.

— Оооооооо…

Я окреслив коло із радіусом приблизно чотирнадцять тисяч кілометрів і сказав:

— Якщо у Бразилії, то я згоден. Але я не маю паспорта, не маю права перетинати кордон і не можу користуватися літаком. І ця проблема буде вирішена десь років за десять.

— Пам'ятаю-пам'ятаю, — мовила Аліна, — ти отримав якусь котячу посвідку.

— Звісно, з твого огляду це не аби що… Але я й досі не можу тією посвідкою намилуватись. Там є навіть моя фотокартка. І тепер я вростаю у нормальний статус, як то сказано у довідці, котра до цієї посвідки пришпилена. От. А то все завдяки тому, що у останній день Бог послав мені янгола-рятівника у вигляді нового адвоката, котрому стало розуму виробити єдино можливу стратегію мого визволення.

— Пам'ятаю-пам'ятаю, — повторила Аліна, — ти зізнався в усіх мислимих і немислимих злочинах, а у винагороду тебе, на підставі ветеринарної експертизи, визнали на час здійснення убивств недієздатним і просто у судовій залі видали на перевиховання ветеринарочці. Але, скажу тобі відверто, то був не янгол-рятівник, а ми з Вірою, і коштував нам той порятунок не один десяток тисяч доларів.

Я побачив, як мій райський садочок, до якого було щойно рукою подати, віддаляється від мене, наче від маленької Аліси. І я, ото вже послідущий дурень, побажав собі, аби переді мною вродилась моя американська видавниця.

Ніколи і нізащо в світі не бажайте собі нічого конкретного, а то потрапите, як ото я, або отой бідолаха негр, до кепського становища. Бо гострі і спонтанні, вербально сформульовані бажання мають тенденцію здійснюватися.

Американська видавниця, котру я матеріалізував зусиллям власної волі, сиділа навпроти мене. Вона посміхалась наче Аліна. Вона виглядала наче Аліна. Вона говорила наче Аліна.

І, якщо ти, мій любий читачу, котрого я провів усіма анфіладами, лабіринтами, комірчинами і льохами моєї безсмертної душі, у затишку свого прочавленого крісла здогадався про все зарані, для мене той очевидний факт явився, як то кажуть, потрясінням.

— Тільки прошу, любчику, не закочуй очі і не втрачай свідомості. У нас нема на те часу.

Аліна вийшла до туалетної кімнати. Вірніше, мій янгол-охоронець, у котрого я, попри все, вірив, вивів її туди на хвильку і шепнув мені — катай, дурень, додому і не висовуй із своєї діри носа.

Але я, таки і справді розпослідущий дурень, сидів із повним черевом і пустою головою, прилипши ізсередини до шкіряних штанів, бо мене опосіло непереборне бажання — взнати усю правду. На якого біса вона мені тільки здалася?

А потім, у моїй графоманській душі іще жевріла іскринка надії, що Аліна, котра стільки часу морочила мені голову, видаючи себе за американську видавницю, маючи добрий літературний смак, таки видрукує мій роман. Мені ой як не хотілось злізати з Олімпу, до вершечка котрого я уже подумки доп'явся. Бачите, маніякальна жадоба слави притлумлює навіть інстинкт самозбереження.

Тож я сидів і чекав, і то було уже не так приємно, як за дві години.

Аліна випурхнула із туалетної кімнати і була іще гарнішою, як перед тим. І вже поготів гарнішою, як за нашої першої зустрічі. Час для цієї дивної жінки біг у зворотньому напрямку.

Вона легкою хмаринкою опустилась на стілець навпроти і приязно усміхнулась. Запала мовчанка. Вона уміла мовчати як жодна жінка у світі, і я зрозумів, що кохаю її, кохав завжди і кохатиму вічно.

— Ну от, тобі тепер усе ясно, — сказала вона урешті.

Я згідливо кивнув головою. Мені було ясно майже усе, а те що мені було не ясно, не мало на даний момент ваги. І лише одне питання терзало мою душу — чому вони вигнали мене?

— Тільки, прошу, ніяких питань. Я маю на увазі — прямих питань. Розкажи, краще, що-небудь, доки нам принесуть каву.

— Я розкажу тобі одну історію, котра трапилась у нашому Хольцланді за давніх-прадавніх часів. Може сто, а, може, й тисячу років тому. В усякому разі, ще до початку нової ери, як у нас побудували аеропорт і та буколічна місцинка перетворилася на Вавілон.

Отож, у диких нетрях тієї неосяжної країни стояла хатинка, власне, не хатинка, а занедбаний сарайчик, де жив місцевий дурник, або, за сучасною термінологією, — асоціальний маргінал.

Жодна душа на світі не знала, де він народився і звідки прийшов, а він сам, як і знав, то не говорив про те. Йому, власне, ні з ким було говорити, через що його вважали глухонімим.

Він не мав друзів, але не мав і ворогів. Він взагалі нічого не мав і, тим пак, ні на що не зазіхав. Уся його емоційна палітра описувалась двома почуттями — холоду і голоду. А єдиним його палким бажанням було — позбутися бліх.

І отак спливали роки, десятиріччя, а, може, і сторіччя, аж поки на його голову не звалилась халепа у вигляді жінки на ім'я Брайтенайхнер. Вона з'явилась до нього із постановою в руках і полишила йому копію. У тій постанові значилось, що халупка, де він жив, являє собою велику історичну цінність