Читати книгу - "Українське письменство"

Так минає рік, перший рік перебування Миколи Віталійовича в Київському університеті. Він, властиво, найцікавіший нам з усіх, бо якраз він був роком перелому, переходу Миколи Віт. від панських поглядів і звичок думання, в яких він зростав, до щирого демократизму і народолюбства.

Вернувшись влітку додому, в Жовнин, майбутній композитор починає з того, що переодягається в свитку, і, маючи на увазі «зближення з народом» — з одного боку, і з другого — вивчення і збирання етнографічного матеріалу, знайомиться з усім селом. Він часто буває на «вулиці», на «вечорницях», розважає гурт грою своєю на фісгармонії і разом з тим збирає, записує пісні, котрі потім в його обробці утворили йому славу тонкого і вдумливого знавця народної душі, в її найдорожчому вияві — пісенній творчості.

По весні 1864 року Мик. Віталійович кінчає університет кандидатом природничих наук і вступає кандидатом до мирового посередника Таращанського повіту, де пробув весну і літо, а восени того ж року виїздить до Ляйпціґської консерваторії. Цим і закінчується університетський період життя М. В. На підставі вищезгаданого матеріалу ми можемо зробити такий висновок, що значення того періоду в житті нашого композитора було величезне. Університет вперше показав йому, наштовхнув його на питання, над якими він доти не задумувався, захопив його хвилею демократизму і народолюбства, навів його на стежку, з якої він не звертав все своє життя.

Дальша діяльність Миколи Віталійовича протікає на очах всього українського громадянства. Ще в університеті приєднується він до славної плеяди наших істориків і етнографів, що всі сили свої оддали на служіння народу, що метою своєю поставили зібрати всі скарби його духу і своїми спостереженнями і студіями поклали основи нашого національного самопізнання.

Кожного разу, коли доводиться згадувати нашу інтеліґенцію 60—70-х років, нам мимоволі спадає на думку один чудовий образ, один з найкращих образів давнього козацького епосу. Ще на початках XIX століття наш народ уявляв з себе лише темну масу селян-кріпаків; позбавлений своєї національної інтеліґенції, несвідомий щодо себе і своєї культурної сили, він зостався на широкому шляху культури, немов той менший брат, піший піхотинець думи. Його старші кінні брати випередили його, поспішаючи до мети, а його покинули серед степу, безсилого і безпорадного, на здобич сіроманцям-вовкам, на поталу хижій птиці. І коли він не загинув «на безвідді, на безхліб’ї», і не тільки не загинув, а узброївсь культурним надбанням і зараз простує, наздоганяючи старших братів, то це велика заслуга нашого покоління 60—70-х років. А серед того покоління Миколі Лисенкові належить чільне і почесне місце.

1913

Сьогодні день династичного ювілею в Росії; рівно 300 літ тому, 21 февраля 1613 року, на виборчому соборі «всея земли» обрано було на не зайнятий цілих три роки «трон московских государей» — нового царя з «племени Никитичей Романовых», якого нащадки царствують у Російській державі й по сей день.

Молодий цар Михайло Федорович Романов, котрому не було ще повних сімнадцяти літ, легко переміг інших кандідатів, з огляду на популярність і чисту репутацію свого боярського роду, давнього, впливового і не скомпрометованого смутою.

Рід Романових — один з найдавніших з-помежи московського боярства — «вірою й правдою» служив московським князям ще на самім початку «збирання Русі».

Початки цього роду популярна традіція, найповніше переказана в роботі барона Кампенгаузена («Генеалогічно-хронологічна таблиця найсвітлішого Дому Романових, 1705»), веде від прусько-самогитського князя Ґланди Камбіли Дивановича, що був з роду найдавніших прусо-литовських князів. Вигнаний з своєї землі німецьким орденом, лицар Камбіла приходить в Москву, до князя Данила Олександровича, батька Калити, оселяється тут 1283 р., а через кілька років після того — вихрещується. «Писари недовольные в грамматических учениях», як пояснює пізніший автор, змінили і зіпсували його прізвище, і син лицаря Камбіли Андрій звався на Москві Кобилою або Кобилиним.

Перший предок Романових Андрій відомий нам з того, що в 1347 році їздив з доручення князя Семена Гордого в Твер за його молодою, княжною Марією Олександрівною. Син Андрія Федір був одним з найбільш впливових адміністраторів московських за часів Дмитра Донського і сина його Василя І. Від онука його Захара Івановича ввесь боярський рід одержав прізвище — Захар’їних. З синів Захара Івановича старший Яків був видатним співробітником Івана III і в кінці XV в. займав відповідальну посаду намісника Великого Новгорода, де з успіхом гасив останні іскри автономізму, а менший, Юрій, був одним з талановитих московських генералів під час Литовської війни і вельми вславився осадою Дорогобужа. Помер він десь на початку XVI в., лишивши двох синів: старшого Михайла, найближчого боярина кн. Василя III, і меншого, Романа, котрий і дав усьому своєму родові прізвище Романових. Роман Юрійович вмер коло 1548 р., певно, ще не старим чоловіком, зоставивши сиротами синів Данила й Микиту і дочку Настасію, що була потім першою дружиною царя Івана IV.

Цариця Настасія Романова — один з найсвітліших образів тривожного царювання Івана Грозного. Всі джерела малюють її «добрим генієм» царя, оточують її ореолом надзвичайної краси, розуму і доброти.

Так само поважаним і популярним був менший з братів цариці — Микита.