Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

 и могли орієнтуватися тільки по годинниках наших мобільників, але батареї в цьому підземеллі сідали якось ненормально швидко. Над ранок мені вдалося ненадовго задрімати на ковдрі, обійнявшись з Семом. Ліхтар потьмянів і майже згас, Гриша довго вертів ручку, але світла додалося небагато. Самотня гола лампочка, що живилася незрозуміло від якого акумулятора, теж потьмяніла й почала моргати.

Стіни бомбосховища ледь помітно здригалися. Більше не чулося ні звуку. Це був найстрашніший годинник — ми всі не спали, тиша й глибина тиснули на нас, душили й викликали паніку.

— А поспіваймо по черзі, — сказав Гриша.

— Я не вмію співати, — пробурмотів Сем.

— Дашо, ти повинна знати багато віршів напам’ять, — не вгамовувався Гриша. — Почитай нам.

— Грозив загибеллю стрибок, та вдарив барса я в висок; був як сокира мій сучок. Я звіру лоба розрубав. Він, як людина, застогнав і впав на спину...

— А щось веселіше?

— Це веселе.

— Тоді пограймося в міста? Я кажу «Москва», а ти, Сем?

— Лондон.

— Ти не зрозумів. Треба сказати місто на «а».

— Я все зрозумів.

Звук його голосу мені не сподобався; я швидко звільнилася з Семових рук. Глянула в очі... і відсахнулася. Зістрибнула на підлогу, позадкувала до стіни.

Той, хто щойно був Семом, поважно сів на ковдрі:

— Ну що, посвячені? Готові до розмови?

Гриша мовчки від нього відсунувся. Я стояла на підлозі в самих шкарпетках. Від бетонних плит несло диким холодом. А може, не бетон був причиною.

— Ми будемо розмовляти, — я намагалася, щоб голос звучав твердо, — тільки після того, як ти відпустиш Сема, відкриєш нам вихід з підземелля...

— Що ще? — він знущально посміхнувся. — Дар’є, у моїй владі випустити тебе в приміщення, де є вбиральня. Недобре говорити про любов, довіру, вірність, а самій тільки й думати, що про переповнений сечовий міхур.

— Заткнись, — Гриша вишкірився.

— Або що?

— Або я тобі ніс зламаю!

— Ти зламаєш ніс Семові, — прошепотіла я. — Чаклун у Лондоні.

Той, що сидів на ковдрі, задоволено кивнув:

— Так, саме так. А хочеш знати, що відбувається назовні? Гришо, ти хочеш знати, що з Лізою, чи жива вона?

Гриша підхопився, в нестямі від люті й страху:

— Що тобі від нас треба?!

— Покори, — сказав він іншим голосом, грубо й владно. — Ігри закінчилися. Зараз ти, Григорію, намалюєш рамку...

— Куди?!

— Куди хочеш. Відкриється, куди бажаю я. Дар’я ввійде одна, і ми продовжимо розмову в невимушеній обстановці.

— Ні, — сказала я. — Ми вийдемо звідси тільки всі разом.

— Ти змушуєш мене робити те, чого я не хотів би.

Той, що був Семом, сіпнувся, як людина, що засинає сидячи, чи маріонетка, в якої різко ослабли мотузочки. Утримав рівновагу, підвів голову, торкнувся скроні:

— Знову?!

Це був Сем.

— Це знову сталося, так? Він був тут?

Слів не знайшлося, я просто кивнула.

Сем замружився. У нього на лиці був написаний такий розпач, що мені захотілося обійняти його й утішити — але я боялася. Боялася, що в моїх обіймах раптом виявиться той... інший. Моторошний.

Це що — назавжди? Я більше не зможу торкатися Сема, бути з Семом, бо завжди пам’ятатиму, як з його очей на мене дивилася чужа неприємна людина?!

— Треба було... запрошувати його, коли в мене був семінар з філософії, — Сем раптом широко всміхнувся. — Він би відповідав... за мене... Що-небудь набрехав би про поетику Арістотеля. До речі, хороший спосіб складати іспити...

Це була розпачлива мужність — намагатися жартувати зараз, у його становищі. Я зрозуміла, що пишаюся крізь сльози.

— Дашо, не вір йому, будь ласка. Я не лялька, в мене є...

Усмішка застигла на його обличчі. Він скрикнув, як від раптового сильного болю. Правою рукою підхопив ліву. Підніс долоню до лиця...

І засичав, забився, притискаючи руку до грудей, намагаючись стримати крик. Я кинулася до нього, намагаючись зрозуміти, що сталося, але Сем ховав руку. Йому було нестерпно боляче і з кожною секундою болючіше.

— Дай йому спокій! — закричала я, звертаючись до бетонної стелі в сирих патьоках. — Відчепися від нього! Не займай! Я піду!

У Гриші тряслися руки, коли він малював на стіні криве кособоке графіті.