Читати книгу - "Містичний вальс"

— А се що таке? — гримнуло щось по-людськи за Ланиним плечем. Злякані мавки, зойкаючи, розсипались у різні боки, мов намистини з порваного перлового намиста; Лана озирнулась. Біля сходів, за її спиною, стояв молодик — симпатичний, лукавоокий, із чорною чуприною. Як він підійшов, Лана не чула. Вбраний у найпростіше полотно — лляні сорочку та ногавиці, підперезаний конопляним мотузком, взутий у личаки, із довгим, різьбленим посохом у правиці, і торбиною, що висіла за лівим плечем, він виглядав би звичайнісіньким мандрівником, якби замість щетини не мав на підборідді та щоках щось, підозріло схоже на зелений мох. Ой, леле, та це і є зелений мох, сяйнуло Лані, а парубок цей — Лісовик. І він на мавок сердиться… чому?

— Ви що собі, гратись надумали з тою, яка відшукала галявину віри й любові? Анумо, геть звідси, допоки я добрий! Се хто вам дозволив з’явитись невчасно?

— Мій пане, вона ж тут без хлопця, сама, — пискнула з виду наймолодша, і від того, певно, найсміливіша мавка. Та у відповідь на таку зухвалість Лісовик лише насупив кошлаті, зеленуваті з чорним брови.

— Сама чи ні, то вже не ваше діло! Чи ви себе хазяйками у лісі вважаєте? Ну, марш! Ви й досі тут?

Від грізного окрику Лісовика мавки немов зменшились у розмірах і почали поволі танути в повітрі. Лише одна, наймолодша, та сама, що суперечила Лісовику, перш ніж розтанути, у відчаї кинулась до Лани.

— Сестро, скажи, а як воно — кохати?

— Прекрасно, — без вагань одповіла Світлана. Задоволена почутим, юна мавка теж зникла. Лісовик похитав головою.

— Даруй їм, обранице Світла, — звернувся він до Лани. — Ще зовсім зелені, дівчиська… Їм тільки б забави — то білці хвоста пофарбують у синє, то зайцю два вуха — у жовте і кажуть, що нині він — сонячний зайчик. Та й дивно їм, мушу зізнатись, побачити тут одиначку. Звичайно тут пари бувають…

— Тепер моя пара далеко.

— А ти що ж?

— Пішла б я за нею… за ним, та не знаю дороги, — Лана озирнулась — галявину щільним колом обступали чорні дерева; здавалось неможливим відшукати поміж них хоча б якусь стежку, хоч натяк на шлях. Лісовик усміхнувся, потираючи поросле мохом підборіддя.

— Куди ж ти потрапити хочеш?

— До Зорева.

— До Зорева? У Рутенію тобто? То ти ще й смілива, чаклунко — я чув, що у них нині суд.

— От саме на суд мені й треба.

— Кого ж вони судять?

— Олексу.

— Он як? То король на судилищі? Чудно… За що ж вони судять його? У чому він так провинився?

— Не ту покохав.

— Як не ту?

— Отак. Заборонене кохання.

— Та хто ж заборонить кохання, якщо воно, звісно, не гра?

— Ось це я й хочу дізнатись.

— А присуди їхні ти знаєш?

Світлана похитала головою на знак відмови.

— Не знаю. І знати не хочу. Ну що вони зроблять мені? Уб’ють? Я й так напівмертва. Скалічать? Та що мені понівечена плоть, коли душа скалічена, зім’ята?

— Як так, то йди, — Лісовик підняв руку з посохом, простягнув її на схід, і на очах у Лани, яка вже розучилась чудуватися, чорні дерева розступились, утворюючи доріжку, в кінці якої дівчина угледіла поле, а за ним — неясні обриси Зорева. — І бережи себе. Відступишся, здригнешся — то вважай, ти переможена. Тримайся до кінця. Яким би він не був, тримайся. У тебе чисте серце. Хай щастить!

І, промовивши це, Лісовик щез, неначе його й не було. Світлана попрямувала новоутвореною стежиною, добре чуючи, як дерева знову змикаються за її спиною. На шиї чомусь було порожньо, голо… Лана ніяк не могла пригадати, в чому ж тут річ… що її турбує? І раптом скрикнула, зупинившись — а хрестик! Коли вона роздягалася в будинку, на шиї його не було… і навіть коли вона перебиралась, знімаючи атлас та шовк, в покоях палацу, теж. Це десь у залі… у бальній залі, під час містичного вальсу загубила вона свій хрестильний хрестик, часточку своєї душі. І де тепер його шукати? У кого питати про нього — і про втрачену душу?

Лана ніколи раніше не бачила, як настає осінь. Вона знала, що це відбувається поволі, не миттю, чула десь, що спочатку в’яне, втрачаючи життєдайні соки, зелене листя і підсихає трава в полях, відлітають у вирій птахи, ночі стають дедалі холоднішими, мов обійми збайдужілого коханця, та все це її не стосувалось. Всі