Читати книгу - "У череві дракона"

— Знаю, який ти забудько.

Іван Корнійович трохи винувато запитав у неї:

— Не занудьгуєш? У нас тут є свої теревені.

— Гаразд, теревеньте. Про мене не клопочись — я маю що робити. Хіба не бачив, що я вже панчоху плести почала?..

Господиня вийшла, Іван Корнійович підняв заварний чайник:

— Вам скільки заварки? Не боїтесь?.. У мене, знаєте, пачка на три дні.

— Багатенько.

— Я не вживаю кави, вона підвищує тиск. Потім потилиця починає боліти. А чай — навпаки… Принаймні мені він не шкодить.

Вони ще хвилин десять перекидалися незначними репліками, мовби простукуючи вузенького моста над прірвою, куди їм обом належало вийти з великим вантажем. Нарешті Іван Корнійович, переконавшись, що його співрозмовник справді-таки очуняв, запитав:

— Ви можете розповісти послідовно? Уявіть, що ви читаєте лекцію.

— Не думаю, що мені доведеться читати лекції на цю тему.

Іван Корнійович мовчки подав йому гранки, поцятковані коректорськими знаками.

— Що це?

— Сторінка чотирнадцятого тому УРЕ. Том уже підписано до друку. Зверніть увагу на термін «Субстанція».

Мирон Сидорович, діставши окуляри, перебіг очима ті кілька фраз, на які вказував Жовтий. Немовби не довіряючи окулярам, — підозрюючи, що тут має місце оптичний обман, — він поклав їх на стіл і прочитав уже без окулярів:

«СУБСТАНЦІЯ» (лат. substantia — те, що лежить в основі; сутність) — філософська категорія, що характеризує матерію як суб’єкт і загальну основу всіх змін, явищ та предметів. Поняття С. є важливим ступенем у процесі розвитку пізнання людиною матерії: причини існування явищ встановлюються тільки шляхом вивчення С. — їхньої матеріальної основи. Категорія С. займала центральне місце у філософії Б. Спінози, який розглядав її, або природу, як єдину матеріальну основу всього існуючого. В. І. Ленін визнавав раціональне значення категорії С., вважав необхідним «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) Субстанції, щоб знайти причини явищ».[8]

Мирон Сидорович, поклавши гранки на письмовий стіл, мовчки випив свою чашку міцного, аж чорного, чаю. Іван Корнійович також чаював, але в той же час, лукаво примружившись, наглядав за Гривою.

— Ви гадаєте, це буде надруковане?

— А чому б ні?

Мирон хапливо розшукав на полиці добре відомий «Філософський словник».

— Ось чому, — тицяючи пальцем у книгу, похмуро сказав Грива і процитував: — «Матеріалісти розуміють під субстанцією щось речовинне, матеріальне». Ні, ви подумайте: Ленін іще в 1908 році писав, що не можна ототожнювати речовину й матерію…

— Саме так я й обстоював своє пояснення субстанції. І зі мною погодились.

— Це ваше визначення в УРЕ?

— Автор — Жолудь. Хіба він вам не показував?..

— Де ж ви обстоювали? — запитав Грива, трохи ображений тим, що Юрко його обійшов.

— На засіданні редколегії. Приїхав сам Андрій Данилович.

— Їй-бо, аж не віриться. Щоб Андрій Данилович…

— Мене підтримав головний редактор.

— Бажан?..

— Академік Микола Платонович Бажан… — Жовтий поставив порожню чашку, нервово встав на повний зріст, ступив кілька кроків до вікна. — Колись люди не повірять, що для такої дрібненької справи, як ота замітка в енциклопедії, доводилось витрачати стільки зусиль.

— О ні, це не дрібненька справа! Якщо хочете знати, ото ж і є лінія окопів, де засіли сталіністи. Витуріть їх звідти — і вони не знатимуть, що їм робити. Земля захитається в них під ногами.

Жовтий присів до самовара і торкнувся коліна Гриви.

— Цур їм і пек, отим іхтіозаврам від філософії! Розповідайте, Мироне Сидоровичу, — привітно усміхнувся — і, як завжди, в куточках його рота замість зубів відкрилися темні порожнини.

— Що ж розповідати? В отій енциклопедичній замітці, по суті, сказано все. Матерія як суб’єкт… Саме ж це і є ключ до розуміння світу.

— Не перебільшуйте!

— Ну гаразд…

Грива говорив, мабуть, з півгодини — йому було легко розповідати про найскладніше й найпотаємніше, бо він добре бачив, що господар книжкового безладдя, у якому був свій нерозгаданий лад, розумів не лише висловлене, а й те, що лишалося десь у глибинах Миронового мозку.

Куточком ока Мирон Сидорович спостерігав, як пласке, мовби вирізьблене в двомірній площині, обличчя Жовтого то застигало в непорушності, то починало вигравати несподіваною мімікою, в якій вгадувалось намагання проникнути якомога глибше, туди, де Грива почувався певніше, ніж у земному світі. Мирон Сидорович промовчав лише про Грицька — то було інтимне, потаємне.

— Отже, в напрямі доцентровому ви також встановили межу?..

— Її встановила сама природа. Це неминуче: якщо Всесвіт скінченний в напрямі відцентровому, то звідки ж взятися безконечності, коли ми просуваємося до центру небесного тіла?.. Сила Моносу ставить межу, в кожному разі її легко обчислити. Межа пролягає там, де гравітаційний потенціал сягає квадрата швидкості світла.

— Досі вважалося, що саме там починають діяти безмежно великі гравітаційні сили.

— Вони справді дуже великі, але не безмежні. Тут Шварцшильд помилявся. І коли ми це починаємо розуміти, всі таємниці зникають.

— Невже всі? — скептично посміхнувся Жовтий. — По-вашому, виходить, що з сингулярністю вже покінчено.

— Навпаки, сингулярність лише починається. Але ж не в плані фізичному.

— А в якому ж — метафізичному?

— Скажемо так: післяфізичному.

— Не вам пояснювати, що це те саме: «мета» і є «після». Дехто намагається довести, що в Арістотеля, мовляв, це вийшло випадково: так склалася послідовність його праць. Могло цього й не бути. Або могло бути навпаки. Але ж