Читати книгу - "Клас пані Чайки"

Чорний Міхал після нетривалої перерви знову ходив до школи, але скидався на тінь і на перервах знай шепотівся з Кінгою. Кажуть, у його мами були серйозні проблеми зі здоров’ям.

Малгося й Мацек читали «Гаррі Поттера» й ні на що інше не мали часу. «Орден Фенікса» цілковито поглинув їхню увагу. Каміла тільки й чула слова: смертежери, Тонкс, Добі та ще якісь, котрі нічого їй не говорили. До п’ятого тому вона ще не дійшла. Зараз їй було не до нього.

Каміла попленталася до комп’ютера. Перечитала зо три різні гороскопи, але жоден з них не містив інформації, котра б її втішила. Зайшла на чат і глянула на екран. Войтек теж був у чаті. Їй так кортіло погомоніти з ним, як раніше! Але щось її стримувало. Дівчина дивилася на нік «Примабалерон» і не могла наважитися вистукати жодного слова. Навіть «пробач». У вухах бриніли Войтекові слова: «Я звичайним товаришем тобі бути не можу. І не хочу, щоб ти мене так принижувала, як зараз, чи вчинила зі мною так, як з Олеком. Передумаєш — подзвониш». Раптом, на її подив, поруч із ніком Войтека з’явився напис: «Пустопорожніх ляльок ігнорують». Каміла аж закліпала від несподіванки. За хвилину Войтеків нік перестав миготіти, це свідчило про те, що його не було в чаті. «Це про мене», — подумала дівчина, і серце в неї стиснулося.

Вирішила зателефонувати до Малгосі. Сподівалася, що подруга бодай вислухає її, але та заглибилася в читання п’ятого тому «Гаррі Поттера».

— Каміло, — сказала вона, не давши їй вимовити й слівця, — я тобі передзвоню ввечері, добре? Я вже майже закінчую книжку.

«Навіть Малгося не має для мене часу, — подумала Каміла. — Що мені робити?»

Раптом задзеленчав телефон. Дзвонила Єва.

— Відгадай, хто щойно проходив моїм подвір’ям? — запитала вона таємничим голосом.

— Не знаю. Не мороч голову, кажи, — буркнула Каміла.

— Каська із… твоїм Олеком. Вона висіла на ньому, як на вішаку.

— Це не мій Олек. А куди вони йшли?

— А-а-а, то тебе це все-таки цікавить, га?

— Ні, що ти. Я просто запитала.

— До кільця. Мабуть, поїхали десь до центру.

— Каміло! — докірливий голос мами не віщував нічого хорошого.

— Слухай, я мушу закінчувати, мама кличе.

— Може, заскочиш до мене?

— Побачимо, па!

— Каміло! — мама аж нетямилася від обурення. — Латка напісяла у передпокої! Негайно прибери й іди з нею гуляти! Це просто неподобство! Ти так хотіла собаку, а тепер…

Каміла не слухала. Швиденько вбралася, пристебнула Латці поводок і щосили шарпонула її, що та аж пролетіла коридором, а опинившись біля дверей, підібгала хвоста й докірливо глянула на господиню.

— Що це ти виробляєш! — мати крикнула так, що Каміла блискавично розчахнула вхідні двері. — Як ти поводишся із собакою! Це живе створіння! Це нечувано! Почекай-но, батько повернеться з роботи! Він із тобою поговорить!

Каміла збігла сходами, не чекаючи продовження. Вона була розлючена, роздратована й водночас засмучена. Цей Олек, цей Войтек, цей напис на чаті… Дівчина почувалася страшенно самотньою й безпорадною.

Ведучи за собою собаку, дівчина рушила до центральної вулиці. Латка намагалася тягнути господиню до парку, але Каміла рішуче смикнула її в протилежний бік. Якби ж то хтось сказав їй, що робити… І раптом… Їй сяйнула думка. Витягнула мобільник і, швиденько набравши номер, приклала телефон до вуха. За мить почула чоловічий голос.

— Добрий день, це Каміла, можна Єву?

— Хвилиночку…

— Ну, чого тобі? — весело запитала Єва. — Тебе цікавить, що далі було з Олеком?

— Десь так, — буркнула Каміла. — Поворожиш мені?

— Коли?

— Ну… я можу зайти до тебе за кілька хвилин.

— Окей, давай!

— От тільки… — Каміла затнулася.

— Ну? — спитала Єва голосом, який свідчив, що вона сподівається почути свіженьку плітку.

— Я із собакою. Можна з нею?

— Забігай, — розчаровано відповіла Єва.

— Чому ти хочеш, щоб я тобі поворожила? — спитала Єва, коли дівчата сиділи в її тісній кімнатці.

— Та так, — відповіла Каміла. — Щоб настрій підняти.

Вона б нізащо не зізналася Єві, що не відає, що робити, й шукає поради в гороскопах, зірках, картах…

— Ти стоїш на роздоріжжі, — почала Єва, повільно розкладаючи карти. — Сама не знаєш, чого хочеш…

«Наче думки мої читає», — подумала Каміла, зазираючи в карти, хоча не розуміла нічогісінько з того, що показувала їй Єва.

— Є якийсь хлопець. Наче й близько, але водночас далеко. Немовби щось вас розділяє. А ось і другий. Дуже ображений, щось тобі намагається довести, поводиться трохи по-дурному. На тебе чекають проблеми в школі. Мусиш зосередитися на навчанні…

— Слухай, ти що, з моїми предками змовилася? — перебила її Каміла.

— Ну, ти ж хотіла, щоб я поворожила… то я це й роблю…

— Але не про школу!

— Слухай, але тут виходить, що в тебе можуть бути серйозні проблеми…

— Не вірю…

— То навіщо мені тобі ворожити, якщо ти не віриш?

— Гаразд уже, кажи… Що там у гімназії?

— Хтось з учителів матиме на тебе зуб.

— Е-е-е, дурниці, — відповіла Каміла, чухаючи Латку за вухом. Собачка лизала їй руки. — Що ти ще там бачиш?

— Почекай, зараз. Треба перетасувати. А знаєш, що Міхаловій мамі вже зробили операцію? Вирізали гортань. На щастя, виявилося, що вона колись застрахувалася й