Читати книгу - "Емісар"

Рука моя розстібала комір його сорочки машинально, ще не усвідомлюючи смислу цього. І саме тоді, коли майнуло оте прозріння, думка «що ж це я роблю», саме тоді пальці мої торкнулися чогось. Чогось такого, чого б там не мало бути.

Я дер на ньому супернадійні ґудзики і вже під теплою сорочкою дійсно натрапив на якесь ущільнення. Там починалася ще одна кишеня і була вона розташована наче як на спині! Перекинувши тіло обличчям донизу, я заліз туди рукою. Раніше мені не доводилося бачити, а навіть і чути про таке, але серце стріпнулося і скаженно закалатало. Пульсувало аж у скронях, а я, наче навіжений, перекинувши знову на спину, роздягав тіло старого.

І цієї миті раптом стало тихо. Ні, залишився якийсь шум, адже літак розсікав повітря. Зникло гудіння. Зупинилися турбіни.

Ось тепер уже лік ішов на секунди.

— Ну! Чого ти застигла? Допомагай!

Інга спочатку дивилася з нерозумінням, а потім… Потім я буквально видер худе жилисте тіло з простреленої сорочки. Кишеня була на всю спину і я вже знав, що там! Тканина парашута була надзвичайно тонка та міцна, щось на кшталт капрону. Стропи мали товщину грубих ниток, але матеріал… Я був упевнений, для такого у них беруть найкраще. Значно грубша нитка проходила, зашита у тунель з тканини під коміром і закінчувалася кільцем на передній кишені. Металевим кільцем. Разом з Марком чи окремо, а цей старий лис передбачав абсолютно усе. В тому числі й ситуацію, коли, скинувши куртку і смикнувши за кільце, можна зробити крок з літака просто у хмари.

Очі Інги стали ще ширшими, коли я вдягав прострелену і вимащену кров’ю, а на додаток явно малувату сорочку на себе, прискіпливо застібаючи усі «посилені» ґудзики та затягуючи ремінці. Ремінь зі штанів старого витягнувся миттєво, а за секунду я розстібав і свій.

— Ні… — тільки й сказала Інга. — Ні! Я не зможу.

— Це ми, чоловіки, маємо могти, — злісно вимовив я. — А ваша справа лише дозволяти.

— Я… не дозволяю… — самими губами прошепотіла вона, роблячи крок назад.

— А я у цьому разі й не питаю. Хоча…

Повернувши її спиною до себе, я затяг обидва ремені, зв’язуючи нас докупи і перевіряючи, чи зможу гарантовано її втримати. І тільки потім закінчив фразу:

— …хоча… може й треба було тебе залишити. Ти ж мені не подала руки десять хвилин тому.

Далі належало робити все якнайшвидше. Нерви і витримка — вони не залізні. Хоч у кого б. І нехай усе вирішує доля.

Розблоковані двері кинули в обличчя мокре розріджене повітря. А навколо тільки сіра «вата».

— Володю… Володю! — я чув, як здригається її тіло, хапаючи ротом повітря, і зробив крок до виходу, взявшись за краї отвору.

— Володю, попрощайся зі мною…

Ось воно…

Ні, таки усі люди однакові. Просто їхня межа на різних рівнях.

— Там попрощаємося, — сказав я, виштовхуючи наші тіла у сіру невагомість.

Не знаю, що це сталося зі мною. Можливо, набрався від Марка. Хтось же мусить у приреченому літаку виконувати роль супермена. Я не панікував, рахуючи секунди до того, як висмикнути кільце і не переймався думками чи розкриється парашут у цих мокрих повітряних потоках, чи вистачить відстані до земної поверхні і всякими іншими. Ні, до заспокоєння було ще далеко, але впевненість, що усе зможу, тепер була зі мною.

А заспокоюватися по-справжньому я почав лише тоді, коли американське узбережжя уже тануло у далині. Хвилі гойдали старий рибальський бот, що тримав курс на Мексику, і попереду ще півдоби шляху, але я розумів, що от тепер уже, напевно, нам вдалося викрутитись остаточно. Нехай там які сили задіяні у них для пошуку російських резидентів — тут сам чорт ногу зламає. І вийшовши зі смердючого рибальського трюму, ми дихали вологим туманом, що ховав далеку смужку берега, вдихаючи разом із ним надію, що міцнішала разом із гостинним атлантичним вітром.

Але той спокій нам лише марився. Сюрпризи не скінчились. І буквально з першим кроком на рятівний мексиканський пісок несподівано засигналив мій телефон, який нарешті «очухався» після електромагнітних жартів Огарьова. Після його смерті ніхто не мав мені дзвонити на цей номер, взагалі на цю «трубу», яку я увімкнув на кілька секунд лише заради цікавості. Увімкнув і забув. І не знаю, що змусило мене натиснути кнопку відповіді. Напевно, у ту фатальну мить, коли Вона стукається у двері, людина відчуває щось особливе, ще не відчинивши їх. Ще б пак! Адже це, кажучи словами Інги, буває далеко не щодня, та й взагалі не з кожним.

Інга, змучена і напружена, трималася за мою руку і вся здригнулася від цього дзвінка. А я машинально відпустив її, відходячи убік. Незнайомий голос привітався зі мною англійською.

— Хто це? — запитав я.

Ім’я, яке довелося почути за секунду, викликало у мене справжній шок. Рот роззявився сам. А потім…

— Хто-о?!

Інга тормосила мене за руку злякано, нічого не розуміючи, а я ледве приходив до тями, намагаючись вивільнити її і несамохіть відштовхуючи кохану жінку. Що вдієш, іноді ми здатні на таке, коли у двері стукається Вона. Усе, що я чув, доходило до мене дуже повільно. Тепер я вже не бачив нічого навколо і молив долю тільки про одне — щоб це був не сон і щоб дзвінок цей не перервався.

Він сказав усе, що належало, і на даний час цього вистачало з головою. Залишалася тільки одна деталь, яку я згадав несподівано, коли розмова вже закінчилась, але там ще не вимкнули.

— А скажіть, коли це сталося? — запитав я. — Прошу, пригадайте точно. Для мене це має значення.

— Сьогодні вранці, о восьмій годині. О