Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Які підвалини, до чого тут буцегарня? — щиро здивувався Шершун.

— Ти що, зовсім нічого не знаєш? — примружився Берун.

— Уявлення не маю, про що ви, Герасиме Васильовичу, — гак само спокійно тримався Шершун.

— Добре, присядь, — Берун знову почав гризти мигдаль.

Ти розумієш, якщо ні ти, ні я не знаємо про те, що роблять

чи що збираються робити наші підлеглі, — тоді гріш нам ціна. Зараз я ще не готовий усе тобі розповісти, але краще б я помилився. — Навіть зовні було видно, що Беруна попустило. — Ось скажи мені, Володимире, яке найголовніше завдання в нашій роботі?

— Зрозуміло, яке — припиняти дії ворожих елементів, — з якоюсь дитячою готовністю відповів Шершун.

— Ні, товаришу генерале, неправильно, — Берун говорив так, наче ще кілька хвилин тому не підплигував і не зривався на крик. — Наше головне завдання — запобігати незаконним або відверто злочинним діям. Ось я й намагаюся запобігти. Бо якщо ви з Богданом такі розумні, то знайдуться люди, які поставлять вас на місце. І не факт, що серед тих людей буду я. Ти почув?

— Почув, Герасиме Васильовичу, — відповів Шершун. — І хоч я справді не все второпав, обіцяю вам, що постараюся

усе з’ясувати. Коли надходять такі сигнали, то в будь-якому разі треба бути обережними.

— ?

— Я маю на увазі, треба більш серйозно займатися роботою, — здається, знову невпопад сказав Шершун.

— Володю, — вже зовсім м’яко сказав Берун, — це не жарти. Там такі люди… Не треба випробовувати долю. Іди.

…Коли генерал Шершун вийшов, Берун підняв трубку телефону прямого зв’язку, натиснув клавішу виклику.

— Слухаю, Герасиме Васильовичу! — начальник оперативно-технічного управління Юрій Тимченко відповів одразу.

— Юра, ану займися як слід Шершуном і Зорієм. І так, щоб жодної секунди не було без контролю. Навіть у туалетах. Доповідай постійно. Зрозумів?

— Так точно!

Голова зробив «відбій» Тимченку, натиснув іншу клавішу.

— Здоров’я бажаю, товаришу голово, — як завжди по-армійському привітався начальник служби зовнішнього спостереження Микола Сальський. І хоч він тривалий час працював у підрозділах, що здійснювали контррозвідувальне забезпечення «гуманітарної частини» нашого суспільства, спілкувався з розумними й освіченими людьми, творчою інтелігенцією, та залишився простуватим і любив, як то кажуть, клацати каблуками.

— Привіт, Миколо Федоровичу! Візьми під пильний контроль генерала Шершуна й полковника Зорія. Є інформація, що ними цікавляться деякі не встановлені точно люди. Подивися, з ким вони спілкуються. Крім того, прослідкуй і встанови, хто з чужих за ними стежить. Тих взяти теж у повний сервіс. Доповідати щодня, а якщо щось термінове — в будь-який час. Навіть вночі.

— Слухаю, товаришу голово!

Генерал-майор прикордонних військ був заслуженим воякою. І в Середній Азії, і в Закавказзі, де довелося йому служити, він був прикладом для своїх молодих колег. І начальство його поважало. Дисциплінований у всьому, він вимагав порядку не лише на службі, а й удома. Діти, двоє хлопчиків, завжди слухалися батька. Інакше й не могло бути. Сім’я жила дружно, зовні жодних проблем у стосунках сторонні не помічали.

Дружина генерала Ельвіра, струнка красуня з блакитними очима, теж в усьому слухалася чоловіка, старалася йому годити відтоді, як він був лейтенантом і вони побралися, потім став полковником і вони нарешті після довгих блукань переїхали до столиці Союзу. Ельвіра в усьому була чоловікові підмогою.

Кажуть, дружина — надійний тил. Але в цьому випадку, виявилося, не зовсім. Усе йшло нормально доти, доки в санаторії у Сочі не познайомилася (так вийшло, що вперше поїхала сама — без чоловіка й дітей) з капітаном держбезпеки, який тоді був років на п’ятнадцять молодшим від неї. Закохалася до нестями, з першого погляду, просто аж захворіла. Захворіла настільки, що не могла знайти собі місця після танців. Точніше, після одного танцю, на який сама його й запросила.

Танцювали повільно, майже стояли. Він навіть не намагався її притиснути, як роблять зазвичай мужчини, щоб викликати якісь позитивні статеві емоції партнерки в танці, звичайно ж, зі значущим прицілом на найближче майбутнє.

Капітан бачив, що жінка, яка запросила його на білий танець, набагато старша за нього. Але вона красива і навіть ще, здається, «очень и очень», як говорив актор Борисов у фільмі «За двома зайцями».

А Ельвіра не могла второпати, що з нею коїться. Здається, розум потихеньку кидає її. Але нічого не можна вдіяти, і жінка відчула, що їй усе байдуже, окрім цього молодого симпатичного капітана.

Тим часом капітан примітив красуню років тридцяти, яка йому посилала багатозначні «невинні» погляди, і він не міг дочекатися, коли скінчиться танок і почнеться наступний. Але на цьому танцюльки закінчилися, і вся публіка, зайшовши на кефір, розтеклася у свої номери.

Капітан не встиг навіть простежити, куди, в який номер зайшла жіночка, що йому сподобалася. За це він був сердитий на Ельвіру, яка зіпсувала всі його плани.

Стук у двері. Не дочекавшись відповіді, до кімнати увійшла Ельвіра. Вона, використовуючи всю жіночу хитрість, спочатку пускала бісики й говорила хтивим голосочком, томно закочувала очі,

а потім, вибачаючись і несучи якусь нісенітницю, зайшла й сіла просто на заслане простеньким санаторним покривалом ліжко.

Капітан від цього нахабства проковтнув язика й тільки щось намагався промовити, а виходило якесь мукання.

Жінка справді красива. Хоча їй уже за сорок, вона не втратила ні