Читати книгу - "Роман шукає"

Але ця версія здавалася мені на диво імовірною. Так, ніби я все це бачив на власні очі. Шкода тільки, що не міг поділитися цими своїми конструкціями ні з полковником Івановим, ні навіть із симпатичним та поблажливим до мене Федором Васильовичем. Посміхнувся б він чарівно й сказав:

— Дуже правдоподібно. Та чи не могло скластися так, що позавчора всі коштовності вийняв звідти наш двірник-корабел? Або, може, там взагалі не було ніяких цінностей? І, нарешті, чи не міг сам Бутько видобути те, що там було сховане? А для того, щоб пояснити, звідки Бутькові стало відомо про цей скарб, ви збудуєте ще одну версію? І з неї, зрештою, вийде, що Бутькові про це розповів Юнкерс? А потім ви почнете шукати за цією версією, хто розповів Юнкерсові, і вирішите, що це зробив Бутько?

Ні, надто рано залишив я госпіталь. Треба знову туди повертатися.

З госпіталю вони вислизнули втрьох: Ігор Вербицький, Славко Іванченко, Мартин Вайл. Сьогодні вранці Гоша-масажист покрутився в їхній палаті, потім викликав Ігоря в коридор й сказав:

— Так о шостій, як умовлялися.

— Добре, — змовницьки підморгнув Ігор, бо з усього госпіталю Гоша-масажист запросив на три знаменні події — на своє весілля, на хрестини та на новосілля — тільки Ігоря, Славка та Мартина.

— І Новий рік разом одсвяткуємо, — казав Гоша дещо винувато. — Я б, звичайно, усіх запросив, та… — і розвів руками.

Ранній зимовий вечір упав на місто. Власне, якщо розібратися, то дня й не було, бо ранок так і не став днем: низьке замурзане небо було щільно зашпакльоване мокрими, брудними хмарами, для жодного сонячного промінчика не залишилося навіть шпаринки. Небо сльозилося чи то мокрим снігом, чи то дощем. Може, ці опади були заплановані богом як сніг, але втрутився чорт, і на землю полилося казна-що.

— І це Новий рік? — обурювався Ігор. — Ялиночки, Снігурочки, веселий Дід-Мороз… Покажіть мені цього старого чорта, де він?

— Картки отоварює, — зробив припущення Славко.

— Погодка гарна, прибалтійська, — бадьоро прицмокнув Мартин.

Ігор подивився на нього здивовано.

— А ти звідки знаєш?

— Батько розповідав…

— Ну, якщо батько, це зовсім інша справа. А про нечисту силу твій батько часом не розповідав?..

— Довго туди добиратися? — запитав Славко.

Тільки Ігор знав маршрут і зі слів Гоші-масажиста навіть намалював карту.

— До ранку доберемось. Якщо, звичайно, трамвай довезе.

— Із «сидором»? — У Мартина за спиною був таки добре напакований «сидор».

— Як-небудь допхаємось.

І хоч у трамваї було тісно, свято тут відчувалося гостріше, ніж на вулиці. Тут людей видно зблизька, і в очах їхніх — у кого посмішкою, а в кого й сльозою — поблискувало свято. Перший повоєнний Новий рік, який люди у всьому світі зустрічають без затемнення…

Війна скінчилася… Війна скінчилася… Війна скінчилася… Час, розколотий навпіл словами «до війни» і «після війни». А самої війни вже ніби й не було. Тільки «до війни» і «після війни».

З цього року Ігор, Славко, Мартин і ще сотні, тисячі, мільйони людей почнуть своє життя «на гражданці». Цікавий рік. І справді Новий, зовсім новий.

Але мільйони людей вже й зараз були «на гражданці». Ігор жадібно придивлявся до щільно напханих у трамвай пасажирів, намагаючись відгадати, як живуть вони, про що думають, чого хочуть?

Свято… Біленький комірець на старенькому платті у дівчини, дещо яскравіше, ніж у будень, підфарбовані губи в жінки, пальто, перешите з шинелі, кепка, а не кашкет, недбало кинуте слово, жарт, може, й не дуже дотепний, але вже не солдатський, яскравий шарфик — безліч таких дрібниць привертали Ігореву увагу. На одній із зупинок у трамвай ледве увібгався вусатий дядько з ялинкою. Огрядний, неповороткий — таких не люблять у трамваях: вони займають надто багато місця, не вміють маневрувати при виході, завжди стоять комусь на дорозі. Але сьогодні огрядного дядю в трамваї зустріли, як дорогого гостя. Його не штовхали, його навіть оберігали. І всі з насолодою втягували носом святковий смоляний дух ялинки…

Спочатку вони їхали на одному трамваї, потім на другому, але він посунувся кудись у тупик, і хлопці пересіли на третій. Руїни Хрещатика обминули пішки, на бульварі Шевченка знову сіли на трамвай і зійшли з нього на третій зупинці після Євбазу.

Збереглися десь фотографії того району міста чи зникли, як тамтешні споруди? Тоді було так: ступи два кроки праворуч або ліворуч од Брест-Литовського шосе — і нізащо в світі не здогадаєшся, що ти майже в центрі одного з найкрасивіших міст Європи. Будиночки, будиночки, будиночки, по вікна вгрузлі в землю, ставні, широкополі осокори, щербаті цегляні тротуари, бугриста бруківка, що скидалася на вишкірені кінські зуби.

— А це… А це?.. Солома?.. — здивовано спитав Мартин Вайл.

Гостре Мартинове око примітило спершу один, потім другий будиночок під соломою. Ігор дивився під ноги, обминаючи калюжі, і не зрозумів Мартина.

— Яка солома?

— Ондечки, бачиш?

Ігореві стало ніяково, ніби він особисто завинив у тому, що будиночки вкриті соломою.

— Це війна, — тихо сказав він, хоч розумів, що будиночки ці довоєнні. — Тепер тут усе буде по-іншому. А у війну, може, й краще було соломою, ніж толем чи отакою бляхою…

Вуличка добре освітлювалась. Горіли ліхтарі, і в їхньому байдужому світлі було видно, що Ігор має рацію. Солома таки краще, ніж проіржавілі кострубаті шматки жерсті чи волохатий, порваний на дрантя толь. Як щедро, мабуть, протікає вода через такі дахи.