Читати книгу - "Ліки від страху"

— Так я ж не заперечую, — бубонів таксист, не дивлячись на Савостьянова. — Халтурив, признаюся, чого ж туману напускати… Ні-і, товаришу начальник, брехати я не люблю…

— Так і я ж кажу, що брехати не треба, — вторував йому Савостьянов.

— І я кажу, чого брехати… Признаюся…

Я розгорнув додаток до «Вечірки» і став читати оголошення. «Продаю пальму Хамедореа і шість бджолосімей», — сповіщав якийсь Писчаскін. «Молодята наймуть квартиру на тривалий строк. Телефон 458-39-07, спитати Едика…» Молодець Едик, оце впевненість у міцності молодої сім'ї! Позаздриш…

— А пасажира я не знаю… — тягнув тим часом таксист. — Звідки мені його знати?.. Ні, не знаю, по бачив його ніколи.

— Не знаєш? — дивувався Савостьянов. — А чого ж ти йому кричав: «Сенько, біжи!»? Адже кричав? Чи здалося мені?

— Ну, кричав.

— Виходить, знаєш, що це Сенько, а не Колька й не Паніка?

— Не знаю, — хитав головою хлопець.

Я подумав, що цьому клієнтові Савостьянова не вистачає, певне, «психологічного інтер'єру» і було б дуже доречно додати до нього пальму Хамедореа.

— Як же не знаєш?

— Не знаю, і край, — повторював таксист тупо. — Я не я…

— А коняка твоя? — спитав Савостьянов спокійно.

— А коняка моя, — так само спокійно сказав хлопець. — Мені клієнт куди скаже везти, туди я і везу…

— Тому ти від нас тротуаром помчав на третій швидкості?

— Так ви ж сирену ввімкнули!. А я лякливий.

— Ну гаразд, — зітхнув Савостьянов і кивнув на паперовий згорток, що лежав на столі. — Це чиї речі?

— Це речі пасажирські, — завчено відповів таксист.

— Тобто?..

— Тобто приватна власність пасажира.

— Сенька?

— Сенька… — Таксист помовчав трохи й незворушно додав: — Або ще когось із попередніх десяти за цілу зміну…

Савостьянов недобре глипнув на нього спідлоба, на що хлопець вкрай нахабно, з тріском за вухами, позіхнув, потягуючись, повів широчезними плечима й сказав ліниво:

— Ти мене на словах не лови, Миколо Івановичу, коли на ділі не спіймав. Я тебе поважаю, ну й ти не забувай, що я не фарцівник якийсь шмаркатий… Зрозумів?

— Ще б не зрозуміти, — сказав Савостьянов і обернувся до мене: — Глянь на нього: найліпший друг і головний компаньйон Сенька Супоницького, три спільних приводи у різний час і в різні місця за одне й те саме: спекуляція і валюта…

Савостьянов розгорнув згорток і розплав на столі невелику пачечку доларів і акуратний стовпчик золотих монет.

— Вчора ми їх нарешті прихопили на гарячому, ну Сонько Й рвонув дворами. Я, звісно, за ним. А він баскетболіст, зараза, сили в нього до біса; він собі гуляє, випиває та відпочиває, а я тут на роботі замотаний, та ще меніск у мене в коліні. Швидко, гад, бігає, — Савостьянов засміявся несподівано, — та я його наздогнав, звичайно. У нього — фізкультура і страх, а в мене — обов'язок і злість. Схопив за довгі патли і в бак для сміття засунув. Тримаю і своїм кричу, щоб допомагали. Ну, хлопці підбігли, сидимо ми на ньому вдвох, а він ще: «Руки боляче!» Сильно, значить, ми його притиснули, ну та й нам, думаю, аби не слабо. А на задньому сидінні у цього діяча знаходимо сто сімдесят п'ять доларів і десять «джорджів». І після цього мій процесуальний супротивник, — Савостьянов звинувачувально тицьнув пальцем у бік таксиста, — не зводить щиросердно зізнаватися і відверто розкаюватись. Тьху!

— Немає в тебе душевного підходу до людей, — з докором сказав таксист. — Ти б краще провів мені з Сеньком очну ставку.

— Точно. Щоб ви в мене на очах виробили спільну позицію? Якось наступного разу, коли я перейду в адвокати.

До кабінету, постукавши, зашили конвоїри.

— Щасливої дороги, сказав Савостьянов насмішкувато. — Я розпорядився: в будь-який момент одержиш у чергового папір і олівець для щиросердого зізнання…

— Будь спок, — так само насмішкувато відповів таксист, і його повели, а Савостьянов став мені скаржитись на труднощі поточного моменту:

— Розумієш, Стасе, розвелися ці гниди, сам не знаю чому, а такого паскудного шахрая, як валютник, просто пошукати. Це ж ну просто тигролев якийсь!

— Тигролев? — не зрозумів я.

— Авжеж, дивовижна помісь, незвична нашому братові. Розумієш, злодії різні, грабіжники ваші — теж не квіточки, але ці паразити… Лоск, культура нібито, здоровенні, сволота, — вони тобі і в футбол грають, і боксом займаються, і по-англійськи патякають. Вони тобі всі моди знають і якою виделкою яку рибу їсти. І в політиці розбираються — вона, бач, на біржовий курс впливає. І тут, розумієш, цікавий момент настає. Оці «джорджі», — Савостьянов розклав на столі золоті монети із зображенням англійського короля Георга IV, — вони карбованців по сто купують. Через годину-дві вони їх збудуть уже по триста. Та ще долари. За півдня дві-три тисячі в кишені. Швидко, культурно, в «пристойному» товаристві добуті тисячі. Плюс спортивна фігура, вся в замші й на платформах. Плюс повага в будь-якому ресторані. І ось уже розвалився такий тигролев за столиком у Будинку журналістів, а я, уяви собі, стою біля входу, і вахтер мене за моїм посвідченням не впускає: у нас, каже, тільки члени спілки. Прориваюсь я, звісно, замовляю нарзан і спостерігаю, як офіціантка, повернувшись озаддям до решти відвідувачів, чудово обслуговує головного члена союзу — нашого тигролева. І він сидить собі й відчуває, Що немає за нього розумнішого й здібнішого. О-ох, паразити! — закінчив Савостьянов свій схвильований і, видно, давно наболілий виступ.

— Давай про мої справи погомонимо, — запропонував я.

— Значить, так, — Савостьянов відчинив свою чудову книжкову шафу й дістав з неї грубеньку теку. — Тут у мене копії різних документів по «Рибалці-спортсмену». Розвернулись вони років п'ять тому, і