Читати книгу - "Четверо в яхті"

Він дивиться на озеро. Що це? Невже примарилося від утоми? Поверхня води мертва, але чорна колода біля берега тихенько рухається. Хто ж її штовхнув?!

Слизька, велика, кругла! Хто її штовхнув? І не зупиняється! Навпаки, пливе тепер швидше, вже й круги біжать по воді! Звивається, повертає! Андрійко більше не чекає. Він біжить геть від озера. Але через кільканадцять метрів помічає, що з кожним кроком болотна вода підіймається все вище. Глибокий пухнастий мох поступово зникає.

Замість світло-зеленого килима моху поміж сосонками і кущиками лежали якісь темно-зелені озерця. Тримаючись за сосонку, Андрійко доторкнувся ногою до зеленої поверхні. Так і є! Нога без будь-якого опору занурюється в грузьку густу мазь.

Хлопець швидко витягнув ногу і обома руками схопився за сосонку. Він потрапив на середину трясовини. Озирнувся. Навкруги така сама пліснява замість моху. Він не розумів, як добрався сюди. Андрійко шукав свої власні сліди, але не знайшов: грузька поверхня вже вирівнялась. Тільки поміж стовбурами карликових, здавалося, примарних сосонок трупним блідим світлом виблискувало озеро.

Запах важкий, навіть починає боліти голова. Такий дивний і такий знайомий. Андрійко зриває гілку, розтирає вузьке довге листя. Це ж те саме листя, яке мати цілими в'язками купує у селянок, засіб проти молі — звичайне багно. Багно! Він згадує про назву, і важкий запах немовби ще більше посилюється. Андрійко чує, як кров б'є в скроні. Йому здається, що саме від цього шуму болить голова.

Кажуть, можна знепритомніти, коли нанюхатись багна. Це, мабуть, правда. Андрійкові вже невистачає свіжого повітря. Він стає навшпиньки, ловить чистий подув, аби тільки не отруюватись цим запахом — дуже неприємним, різким, мов наркоз.

На мить хлопцеві здається, що острівець, який дав йому притулок, починає гнутися під ним, тоне в бездонній трясовині. Хлопець навіть відскакує назад. Сосонка захиталась, і по плісняві побігли повільні кола.

Тоді Андрійка охопила рішучість, близька до розпачу. В місячних присмерках, що густішали все більше, він вибрав найближчий — за два метри — острівець з неодмінною сосонкою. Відштовхнувшись від стовбура сосонки, Андрійко стрибнув.

О диво, дострибнув! З розгону налетів грудьми на тонкий стовбур, зім'яв сосонку і, не загальмований опором деревця, впав аж за острівець, обличчям у самісіньку середину покритого пліснявою болотного віконця. Холодно, мокро, гидко… Запах гнилої вогкості, на губах щось слизьке. «Тону», думав Андрійко, ледве підводячи голову.

Якби хлопець упав інакше, він розділив би долю Радоста. Але Андрійко лежав, витягнувшись на весь зріст, і тому не потонув.

Простягнувши вперед руки, Андрійко розпачливо розмахує ними. Раптом торкнувся чогось слизького. «Колода, що плавала на озері, — сом!» подумав він і рвонувся вперед. На цей раз натрапив на щось тверде. Підтягнувся. За хвилину добрався до другого острівця, виліз з болота і сів.

Важко дихаючи, збуджений і переляканий, він усе-таки почував себе щасливим, хоч виглядав, мабуть, жахливо — мов актор провінціального театру, не до кінця загримований під негреня.

Він підвівся, випльовуючи огидну гнилу грязь, напружився і знову стрибнув. На сусідньому острівку сосонка була міцна. Далі — теж. Потім з'явився високий мох. Була й вода, але Андрійко вже не звертав на неї уваги. Пройшовши метрів сто крізь еластичні, пружинисті зарості моху, він опинився на твердому грунті.

Якби можна було тепер тішитися перемогою над найстрашнішою небезпекою, над трясовиною!

Але не встиг він витягнутись на піску високого горбочка і обтрусити з себе шар грязюки, як повернулись попередні страхи і знову примусили хлопця бути пильним. Андрійко не пам'ятав, чи кричав він, коли впав у трясовину. Коли кричав, то пірат, який підстерігав його десь поблизу, міг почути, навіть напевно почув! Така тиша!

Андрійко подивився навкруги і обережно рушив уперед. Куди?

Він не дуже замислювався над цим. Просто йшов уперед, якнайдалі від озера Радість, від трясовини. Ішов, пильно дивлячись, чи не ховається десь поблизу довгань в червоній хустці. Нелегкою була ця дорога. Місяць стояв уже над самим горизонтом, високі сосни заступали його, і сутінки густішали з кожною хвилиною.

Андрійкові здавалося, що скоро світатиме. Але саме тепер було набагато темніше, ніж… Скільки годин тому? Це так уже й багато, під час ловлі раків…

Він зупинявся біля кожної купи кущів. Адже рогатий ховався саме в кущах. Хлопець прислухався, чи не чути сопіння… Але навкруги панувала глибока тиша. Тільки десь далеко монотонно кричав деркач.

Андрійко знову глянув на небо. Велика Ведмедиця стояла догори ногами. Легко знайшов Полярну зірку. Але після всього, що трапилось, він зовсім не був певний, що Гожиялки звідси на заході. Андрійко роздивився. Дерева з правого боку здавалися якимись іншими, вищими, не такими, як всюди. Не думаючи, хлопець пішов саме туди.

Незабаром він натрапив на стежку. Через якихось двісті метрів виявилося, що високі дерева — тополі. А під ними на фоні темного неба виринув чорний трикутник.

Дах! Андрійко наче прокинувся од важкого сну! Дах, селище, люди! Можна буде відпочити від усіх кошмарів! Можна буде спитати пірата, чого він хотів. Можна буде висміяти рогатого. А там можна буде помитися, поїсти, виспатися!

Андрійко відчув, як він втомився, змерз, проголодався, хоче спати. Як сильно болить голова, одурманена кущами багна. Він подумав: «Собака, напевно, ховається десь тут! Шкода, що Суламіф…»

А, зрештою, що таке собака для людини, яка втекла від зловісного пірата, зустріла жахливу істоту, мало не загинула в трясовині!

Стежка поступово перейшла в алейку, обсаджену п'ятиметровими ялинками. Видно, тут мало хто бував, бо вона густо заросла тогорічним бур'яном. Потім…

Андрійко зайшов на подвір'я. Ліворуч якась господарська будівля. Дивна, чорна, навстіж відчинені двері. Праворуч — будинок. Андрійко хотів підійти до нього, розбудити кого-небудь, вибачитись і попросити дозволу переночувати. Але саме в цю мить зрозумів, куди потрапив.

Чому він не догадався, як тільки побачив ці високі дерева, зовсім не схожі на тутешні неодмінні сосни? Адже він знав: поруч озеро Радість. І саме сюди, саме