Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- Місіс...

- Негайно надягайте капелюха і їдьмо.

Згадка про капелюх зовсім вибила консулові грунт з-під ніг, він почав нервово перебирати папери, протирати окуляри. Але якоїсь відмовки так і не придумав: розгнівана Американська Жінка височіла над ним, і де вже йому було встояти проти невгамовного, шаленого норову, що зламав моральний хребет цілої нації і цілу країну перетворив на дитячі ясла! Консул подзвонив і викликав до себе віце-консула. Бебі перемогла.

Дік сидів, розслабившись, у сонячному промінні, яке щедро лилося крізь вікно вартівні. Колліс і карабінери сиділи поряд, і всі четверо чекали, що ж буде далі. Своїм зрячим оком Дік бачив карабінерів, їхні типові обличчя тосканських селян з короткою верхньою губою, що зовсім не в’язалися з жорстокістю, жертвою якої він став. Він послав одного з них по пляшку пива.

Від пива йому полегшало, в голові прояснилося, і нічна пригода прибрала на мить похмуро-гумористичного забарвлення. Колліс вважав, що все заварилося через оту англійку з кабаре, але Дік був певен, що вона зникла ще до бійки. Колліса й досі непокоїла думка про те, що міс Уоррен застала його голим.

Дік уже притлумив у собі гнів, і тепер душу йому краяло усвідомлення власної безмежної і непростимої, як найтяжчий злочин, безвідповідальності. Те, що з ним сталося, було таке жахливе, що подолати його він міг би, тільки витравивши все із своєї свідомості; але це було нездійсненно, і, отже, йому не лишалося навіть надії. Надалі він буде зовсім іншою людиною, і тепер, поки думки його плуталися, майбутнє нове «я» малювалося йому в найпохмуріших барвах. В усьому цьому була неминучість стихійного лиха. Жоден дорослий арієць не здатний винести корисний урок з такого приниження; якщо він простив, то це означає, що воно вросло в його життя, що він ототожнює себе з причиною своєї ганьби - а це в даному випадку було неможливе.

Колліс заговорив був про те, що за такі речі спуску не дають, але Дік лише похитав головою. Раптом до вартівні, з енергією, якої вистачило б на трьох, вбіг лейтенант, випрасуваний, виглянсуваний, жвавий, і карабінери схопилися на ноги й виструнчилися. Побачивши порожню пляшку від пива, він дав доброго прочухана своїм підлеглим і, досхочу виговорившись, звелів їм негайно викинути пляшку з вартівні. Дік глянув на Колліса й засміявся.

З’явився віце-консул, заклопотаний своїми численними обов’язками молодий чоловік на прізвище Свонсон, і всі рушили до суду - Дік між Коллісом і Свонсоном попереду, а карабінери позаду. Ранок був сонячний, місто оповивав легкий серпанок; на площі й під арками вирував натовп, і Дік, низько насунувши капелюх на очі, наддав ходи; коротконогі карабінери почали відставати, і нарешті один з них бігцем наздогнав Діка й зажадав, щоб він ішов повільніше. Свонсон, у ролі тлумача, залагодив справу.

- Що, червонієте через мене? - весело запитав Дік.

- Дякуйте богові, що ці італійці вас не зарізали,- вони можуть,- трохи зніяковівши, відповів Свонсон.- Цього разу, гадаю, вас відпустять, але італієць за таке відсидів би кілька місяців за гратами,- будьте певні.

- А ви сиділи за гратами?

Свонсон усміхнувся.

- Він мені подобається,- мовив Дік Клеєві.- Приємний хлопець, дає гарні поради на всі випадки життя, але закладаюся, що він побував за гратами. І просидів, мабуть, не тиждень і не два.

Свонсон усміхнувся.

- Я просто хочу попередити, будьте з ними обережні. Ви й не уявляєте собі, що це за люди.

- О, хто-хто, а я вже знаю,- вибухнув Дік.- Найпослідущі мерзотники.- Він обернувся до карабінерів.- Зрозуміли?

- Тут я вас залишу,- квапливо сказав Свонсон.- Ми так домовилися з вашою родичкою. Але у суді вас чекатиме наш юрист. Отож - обережність і ще раз обережність!

- До побачення.- Дік гречно потиснув йому руку.- І щиро дякую. Я певен, що ви зробите блискучу кар’єру.

Свонсон ще раз усміхнувся й пішов, зразу ж надавши своєму обличчю офіційно-несхвального виразу.

Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох боків якого сходи вели до судових залів. На подвір’ї купчилися люди, і, коли вони переходили його, натовп раптом загомонів, услід їм гнівно закричали, засвистіли, затюкали. Дік здивовано озирнувся й побачив обличчя, повні ненависті й презирства.

- Чого це вони? - приголомшено спитав він.

Один з карабінерів щось сказав групі чоловіків, і гомін ущух.

Вони ввійшли до зали. Юрист консульства, підтоптаний італієць, довго втовкмачував щось судді, а Дік і Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь чоловік, що дивився крізь шибку на подвір’я, пояснив їм по-англійському причину дивної поведінки натовпу. Того ранку мали судити одного чоловіка з Фраскаті, який згвалтував і вбив п’ятирічну дівчинку, і коли з’явився Дік, натовп вирішив, що це і є злочинець.

Через кілька хвилин юрист сказав Дікові, що він вільний,- суддя вважає, що його вже достатньо покарано.

- Достатньо покарано! - вигукнув Дік.- За що?

- Ходім,- сказав Колліс.- Тут ви однаково нічого не доможетесь.

- Ні, а в чому ж таки моя провина? Що я побився з кількома таксистами?

- В акті сказано, що ви підійшли до поліцейського агента нібито щоб попрощатися, а натомість ударили його.

- Це брехня! Я його попередив, що битиму. І звідки мені було знати, що це поліцейський агент?

- Ідіть уже з богом,- порадив юрист.

- Ходім.- Колліс узяв його під руку, і вони зійшли зі сходів.

- Я хочу виголосити промову! - вигукнув Дік.- Я хочу розповісти цим людям, як я згвалтував п’ятирічну дівчинку. Може, я й справді...

- Ходім, ходім.

На вулиці чекало таксі, в якому сиділи Бебі з лікарем. Дік уникав дивитися Бебі в очі, а лікар йому не сподобався - його осудливий погляд і суворий тон свідчили, що він належить до найнеприємнішого типу в Європі - типу латинянина-мораліста. Дік виклав їм свою версію того, що сталося, але співчуття ні в кого не знайшов. У його номері в «Квіріналі» лікар змив йому з обличчя брудний піт і розмазану кров, зробив те що слід з його перебитим носом, ребрами й пальцями, припік йодом садна та подряпини й забинтував око. Дік попросив дрібку морфію, бо знав, що не засне від збудження, яке й