Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Пройшовши мимо Дому прийомів, біля станції "Йоцуя" я вийшов на проспект Сіндзюку-дорі й забрів у невеличку малолюдну кав'ярню. Попросив маленький кухоль бочкового пива. Ковтнувши його, я зрозумів, що зголоднів. Замовивши просту закуску, подивився на годинник: майже сьома. А втім, час зараз майже не мав для мене значення.

Поворухнувшись, я відчув, що у внутрішній кишені куртки щось лежить. Виявляється, я геть-чисто забув про конверт, який юнак передав мені на прощання. Звичайний білий конверт у руці виявився набагато важчим, ніж здавалося. Він був не просто важким, а дуже важким. Здавалось, у ньому зачаїлося щось масивне. Трохи повагавшись, я розкрив конверт, бо все одно це довелося б зробити. У ньому була пачка ретельно складених купюр по десять тисяч єн, новеньких, без жодного згину. Через це вони здавалися несправжніми, хоча я не мав причин сумніватися в їхній справжності. Усього двадцять купюр. Для певності я перерахував їх ще раз. Усе правильно, двадцять купюр — двісті тисяч єн.

Я поклав гроші назад у конверт і запхав у кишеню. Потім узяв зі стола виделку й безцільно взявся розглядати її. І тоді мені спочатку спало на думку: куплю за ці гроші нові черевики. Бо передусім вони мені потрібні. Розплатившись за рахунком, я вийшов з кав'ярні й попрямував до великої взуттєвої крамниці на Сіндзюку-дорі. Навіть не звертаючи уваги на ціну, вибрав найпростіші кросівки синього кольору, назвав продавцеві свій розмір.

— Якщо підійдуть, у них і повернуся додому.

Продавець (а може, власник крамниці) середнього віку спритно просунув у кросівки білі шнурки й запитав:

— А що зробимо зі старими?

Я відповів, що їх можна викинути, бо вони мені не потрібні, але передумав і сказав, що вирішив забрати із собою.

— Пара старого взуття, навіть якщо вона трохи стоптана, може іноді знадобитися, — промовив продавець, привітно всміхаючись, з таким виглядом, ніби щодня має справу з таким нікудишнім взуттям. Він запхав мої тенісні тапочки в коробку з-під нових кросівок і поклав у паперовий пакет з ручкою. Тапочки лежали в коробці як двоє маленьких мертвих звірят. Я розплатився за кросівки десятитисячною банкнотою, а решту отримав неновими тисячоєновими папірцями. Тримаючи в руці пакет зі старими тапочками, я сів в електричку на лінії Одакю й поїхав додому. Змішавшись з пасажирами, що поверталися з роботи, я тримався за поручні й думав про те, скільки обновок сьогодні придбав — нові труси, нову майку, нове взуття.

Повернувшись додому, я сів, як звичайно, на кухні за стіл, попивав пиво й слухав по радіо музику. Потім захотів з ким-небудь порозмовляти. Про погоду, про недолугість уряду — байдуже про що. Але з ким? На жаль, я не мав співрозмовника. Навіть кота.

Наступного ранку, голячись у ванній кімнаті, я за своїм звичаєм вивчав у дзеркалі пляму на щоці. Особливих змін не помітив. Сівши на веранді, я вперше після тривалої перерви розглядав наш садок і так, нічого не роблячи, згаяв цілий день. Ранок видався приємний, так само було й пополудні. Перший весняний вітер легенько погойдував листям на деревах.

Я добув з кишені куртки конверт з дев'ятнадцятьма десятитисячними купюрами й поклав його у шухляду стола, відчувши в руці дивну вагу, що, здавалось, приховувала в собі якийсь незрозумілий мені зміст. "Усе це на щось схоже", — раптом подумав я. Те, що я робив, дуже на щось схоже. Прикипівши очима до конверта в шухляді, я намагався згадати, на що саме. Та дарма — не зумів.

Засунувши шухляду, я пішов на кухню, приготував чай і, стоячи перед раковиною, сьорбав його. І тоді нарешті згадав. Те, що я вчора робив, було напрочуд схоже на роботу дівчат за викликом, про яку розповідала Крита Кано. Вони прибувають на певну адресу, сплять з незнайомим чоловіком й отримують винагороду. Щоправда, з тією жінкою я не спав (тільки скінчив, не знімаючи штанів), але загалом це те саме. Я потребую великої суми грошей і заради цього віддаю своє тіло іншій людині. Я пив чай і думав про це. Десь далеко загавкав собака. Трохи згодом прогудів гвинтовий літак. Однак ладу в думках усе ще не було. І тоді я вернувся на веранду і споглядав сад, залитий промінням пообіднього сонця. Коли й це набридло, я перевів погляд на долоні. Розглядаючи їх, я подумав: "Я став повією! Хто б міг подумати, що заради грошей я торгуватиму своїм тілом? І що за ці гроші куплю собі нові кросівки?"

Я захотів подихати свіжим повітрям, а тому вирішив податися кудись недалеко, щоб зробити покупки. Узув нові кросівки й вийшов у місто. Здавалось, ніби нове взуття перетворило мене в іншу, ніж досі, людину. Трохи іншого вигляду набули вулиці й обличчя перехожих. У найближчому супермаркеті я купив овочів, яєць, молока, риби і кави в зернах, розплатившись рештою, отриманою вчора ввечері у взуттєвій крамниці. Кортіло щиро розповісти круглолицій жінці середнього віку за касовим апаратом, що ці гроші я заробив продажем свого тіла. Отримав за це винагороду — двісті тисяч єн. Двісті тисяч єн! Хоча колись у юридичній конторі я за цілий місяць, смертельно втомлюючись, діставав усього сто п'ятдесят тисяч. От що хотілося їй сказати, але, звісно, я промовчав. Тільки віддав гроші й забрав паперовий пакет з продуктами.

"Хай там що, але справа рушила з мертвої точки, — казав я сам собі, йдучи з пакетом у руці. — А тепер треба лише міцно триматися, щоб не вилетіти на узбіччя. Якщо втримаюсь, то, може, кудись доберуся. Принаймні до іншого, відмінного від теперішнього, місця".

Моє передчуття справдилося. Дома мене зустрів кіт. Як тільки я відчинив вхідні двері, він, задравши догори трохи загнутий на кінчику хвіст, вийшов мені назустріч, голосно нявкаючи, ніби нарікаючи на моє запізнення. Це був Нобору Ватая, що пропав безвісти майже рік тому. Я поставив пакет з продуктами на підлогу й підхопив кота на руки.

7

Якщо добре-добре помізкуєте — здогадаєтеся

(З погляду Мей Касахари. Частина 2)

"Добрий день, Заводний Птаху!

Ви, напевне, думаєте, що ось зараз я сиджу в якомусь класі перед розгорнутим підручником і щось зубрю, як звичайна школярка. Коли востаннє ми зустрічалися, я вам сказала, що "перейду в іншу школу", тож нічого дивного в тому, що ви так подумали. Я справді пішла до школи, далеко-далеко звідси. До приватної школи-інтернату для дівчат. Без будь-яких ознак бідності: кімнати чисті, охайні, як у готелі; їжа в буфеті за власним вибором; тенісні корти, великий басейн — усе новеньке, усе блищить. А тому, природно, плата висока. Словом, місце для дочок багатіїв. Але не простих, а з невеличкими проблемами. Заводний Птаху, уявляєте собі, що це таке? Щось схоже на першокласну лісову школу в горах. З високою стіною навколо, а на ній — колючий дріт. Здоровенні металеві ворота, яких і Ґодзілла не подужав би, охоронці — немов роботи, вартують позмінно, цілодобово. Їхнє завдання: не сторонніх зупиняти, а нікого назовні не випускати.

Можливо, ви запитаєте: "Якщо ти наперед знала, що це таке страшне місце, то чого туди поїхала?" Правильне запитання. Та, правду кажучи, я не мала іншого вибору. Я завжди створювала стільки проблем, що ніяка школа, крім цієї, не виявилася такою доброю, щоб мене взяти до себе. А мені так хотілося вирватися з дому! От я і зважилася: "Хоча місце жахливе, поїду, а там побачимо". Однак там справді-таки був жах! Коли люди розповідають про щось страшне, то кажуть: "Кошмар!", — але це було набагато гіршим від будь-якого кошмару. Мені там снилися такі страшні сни, що вся вкривалася потом, однак я завжди прокидалася від них з думкою: "Краще б я не просипалася". Бо реальність була набагато гіршою, ніж ті сни. Ви розумієте, як я тоді почувалася? Заводний Птаху, вам доводилося коли-небудь потрапляти в таку моторошну безпросвітність?

Загалом я пробула в цьому першокласному готелі-в'язниці-лісовій школі півроку, а коли навесні приїхала додому на канікули, то заявила батькам: якщо мені доведеться туди повертатися, то я накладу на себе руки. Запхаю в горло три ватяних тампони й вип'ю відро води; переріжу вени на руках; кинуся сторч головою вниз із шкільного даху. Серйозно попередила, без жартів. У моїх батьків разом уяви — як у зеленої жаби, але до них дійшло (досвід став у пригоді), що я не просто лякала.

Тож у цю ненависну школу я не повернулася. Кінець березня і весь квітень просиділа дома — читала книжки, дивилася телевізор або взагалі байдики била. І щодня разів сто думала: "От би зустрітись із Заводним Птахом". Хотіла вийти на нашу доріжку, перелізти через огорожу й поговорити з вами. Але не могла так просто цього зробити. Бо це було б лише повторенням того, що пережито минулим літом. Тому я просто дивилася з кімнати на доріжку й думала: що ви зараз робите? У світ непомітно прийшла весна, а як ви в ньому живете? Чи повернулася Куміко? Що сталося з тими дивачками — Мальтою і Критою Кано? Чи вернувся кіт Нобору Ватая? І чи зникла пляма на вашому обличчі?..

За місяць таке життя мені вкрай остогидло. Не знаю чому, але наша околиця стала для мене "світом Заводного Птаха", а я — всього-на-всього його частиною. Усе сталося непомітно, само по собі. І не здавалося мені дрібницею. Звісно, ви в цьому не винні, але все-таки… Мені треба було шукати власне місце.

І от після довгих роздумів я нарешті придумала.

(Підказка) Ви здогадаєтеся, що це за місце, якщо добре-добре помізкуєте. Уявите собі, якщо постараєтеся. Це не школа, не готель, не лікарня, не в'язниця і не дім. Це особливе місце, до якого дуже-дуже далеко. Це… таємниця. Принаймні поки що.

Воно також у горах. І так само оточене огорожею (щоправда, не такою здоровенною). З воротами, при них — дідок-сторож, вхід і вихід цілком вільний. Територія простора, з дібровою і ставком, коли вдосвіта виходжу прогулятися, часто натрапляю на звірів усіляких — левів, зебр… та ні, жартую — борсуків, фазанів. Таких симпатичних, просто чудо. А ще там є гуртожиток, в якому я живу. Кімната одномісна, не така, як у першокласному готелі-в'язниці-лісовій школі, але охайна. Але стривайте, про свою кімнату, здається, я вже писала. На полиці — магнітола, яку я привезла з дому (така здоровенна, пам'ятаєте?). Зараз я поставила Брюса Спрінґстіна. Сьогодні неділя, і всі пополудні пішли гуляти, тож ніхто не дорікатиме, навіть якщо слухати на всю котушку.

Наприкінці тижня вирушаю до найближчого містечка, щоб підібрати собі в музичній крамничці касети із записами, які мені припадуть до душі.