Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Постановили так: я прийду на їхню ділянку, ніби оглядати працю. Як наближатимусь понад ліс (воспітателеві понад ліс ходити можна), один з них завчасно вийде насеред просіки, ніби з потребою (до половини просіки виходити в’язням дозволялось), ляже там і обережно посуватиметься до лісу. Як я буду вже далеко від печі-газівні, виступить другий. За «демаркаційною межею» обидва зриваються й біжать коло мене туди, де будуть сховані торби: їх конче треба під ліс завчасно перенести й заховати. Проект ухвалено. День виконання призначили на завтра. Я передав Рибченкові третю пайку хліба, дві пачки махорки і до щасливого «завтра» розійшлись.

Того вечора довго не міг заснути. Думки шибали, де то будем завтра ніч ночувати? Одягнув другу пару білизни, ще одну верхню сорочку, відібрав у нашого чоботаря – доброго дядька Гальонкова, сьогодні закінчені, перероблені з хромових холяв, легкі черевики, «позичив» у завхоза ножика й шпагату, зібрав потрібні документи й ліг у напруженім несупокої. Спав недобре. Приснилося, що нас піймали. Сон підбадьорив, бо з практики спостерігав, що сон мені завжди навиворіть виходить.

26 червня.

День видався хмурний. Зранку стало накрапати, а далі злив густий краплистий дощ і взявся холод.

Вагався я, чи варто сьогодні здійснювати плян. Після довгої нервової напруги рішив відкласти до завтра.

Без міри довгий день пройшов у хвилюванні. Видавалось, що всі стежать, догадуються. Всіляко уникав канцелярії, щоб чекісти не запримітили мого розгубленого вигляду. Чотири сорочки на мені і п’ятий френч теж видавали, що людина кудись зібралася.

Начальству прийшлося таки показатись. Закликав старший охорони. Тяжкі були хвилини, як вступав я до канцелярії. Припускав, що намір наш викрито і за хвилину буду я в підвалі, а там…

– Как же у нас с соціялістіческім соревнованієм, воспітатель? – зустрів мене старший охорони і показав другий циркуляр-нагадування.

Я, радий з цього, став гаряче викладати свої міркування. Завтра піду по робочих дільницях, виберу уповноважених від груп, що змагаються, визначимо об’єкти роботи, підпишемо умову змагання і пічнемо кампанію. Старший охорони на них пристав.

Сміявся я в душі з цієї усевлонської затії. Який абсурд, яке самоодурення! Людей – живих трупів, що всіми нервами, всім організмом кленуть весь лад, усю систему, закликати на змагання, на ентузіязм у роботі. Який ідіот повірить в її щирість, толк?!

Та це «соревнованіє» ішло мені на руку. Я міг ходити по дільницях без найменшого підозріння.

27 червня.

Почати «соревнованіє» не вдалось. Прибула комісія для обслідування фізичного й санітарного стану в’язнів. Мене взяли списувати акт.

Придивився тут уважніше до жахів та написався страхів. У часописах ще з березня читав я про «незадовільний стан» інтернованих у «лагерах Усевлона»: нема житлових будівель, в’язні невдягнені, невзуті, харчі «недостатні». Аж сьогодні – в червні – зарядили на це комісію.

Наш лікпом числами константував, що з теплом хвороба збільшилася вдесятеро. Найпоширеніші: малярія, цинга, опухи. Є такі роди хворіб, що трудно й визначити: починають пухнути ноги, руки, чорніє, бубнявіє тіло, випадають зуби, параліжуються частини тіла. Особливо кинулись опухи останніми днями. «Околодок» не задовольняє ні в якій мірі потреб хворих ні місцем, ні харчами, ліків ніяких. На літо передбачається катастрофально-жахливий стан.

Пройшлась комісія по бараках і поахкувала: на кожних нарах 3 – 4 хворих і все на опухлі. Це лиш ті, що сьогодні ходити не можуть (ноги, як колоди), а скільки їх опухлих насильно гонять на роботу, скільки їх за тиждень, за місяць ляже?! Записали в протокол, що всі в’язні від 40 і вище літ опухлі – одні лежать, а другі ляжуть. Це наслідки роботи через цілу зиму в снігу та в мокроті.

Страшенний протокол склали. Смертей від хворіб зареєстровано на пункті 31, від нещасних випадків (тут і карцер) 26, себто 5 % за шість перших місяців, а що ж буде за рік, за два? Хто живий, здоровий вибуде термін? Моторошно ставало від такої статистики, холодом обіймало, як дивився на десятки людей, що пухнуть з дня на день, калічіють, доходячи до «околодку», а звідтіль «у балку» (на кладовище); з тугою-жалем поглядав я на свого земляка Гуренка, як він чорнів, бубнявів, вже й чобота натягнути не міг. От тобі й на жнива вдома. Замість рідної хати буде він спочивати на усевлонськім кладовищі, бо від живота опух переходить до серця і в’язневі дні почислені.

На вечірній провірці прочитував циркуляр про «свіданія». У ньому писали: хто хоче дістати «свіданіє», хай звернеться до старшого охорони по дозвіл, бо не всякий заслужив його. «Свіданія» ділять на три категорії»: звичайне, «лічноє» та «свіданіє на особой квартірє».

Звичайне побачення таке, як і по Допрах: на 10 – 15 хвилин в приявності третьої особи. «Лічноє» дають на пів чи цілу годину в спільній кімнаті до побачень, де конвоїр тільки збоку наглядає. «Свіданіє на особной квартірє» дається на день-на два чи навіть на тиждень. Важко дістати таке побачення. На нього можуть претендувати лиш «кращі» рукраби, старші охорони та ісовці, бо дають його з дозволу самого Бокші.

На перші дві категорії побачень мало хто зголошувався. Чи варті 10 – 20 хвилин того, щоб в’язень (особливо далекого пункту, як наш) тьопався пішака по багнах під конвоєм яких 200 км на пересильний пункт, а жінка чи мати їхала потягом кілька тисяч кілометрів. Родичі, побачивши в’язня, звичайно, вжахнуться, і вийде не побачення, а цілковитий плач-жалоба, яка зайвих страждань завдасть і в’язневі, і родичам. Хай краще не знають життя арештантського.

Моя дружина ще з зими атакувала про побачення. Я змовчував у листах про це. Не погодився б, хай би й кілька літ довелось тут бути.

Пізно ввечері зайшов я до Рибченка, розбудив і сказав, що завтра махнем, що б там не було.

28 червня.

Встав рано невиспаний, бо довго обмірковував утечу. Останній раз говорив з Варбашем і признався про намір. Йому сльоза покотилася. Просив почекати, теж піде, хай тільки потепліє. Мені несила була ламати плян. Нагодував мене на дорогу, дав пачку махорки, кілька цукорків і побажав щастя.

Я хвилювався страшенно, як брав пропуск у дижурного. В ушах шуміло, серце билось.

Проходив коло першої партії, що копала рови. Десятник – добрий дядя Бондар хотів поговорити, новин послухати, розважитись, але мені не до того, побалакаєм як вертатимусь, обіцяв. Доходив до другої партії на містку. Якраз там рукраб. Ще більше знервувався, почервонів, але вдало просмикнув. Вийшов на гору просікою, минув третю партію й опинився проти Рибченкової печі-газівні. Мене давно чекали, нетерпеливились.

Кинув кілька безв’язних фраз робітникам і попростував до лісу. Вже недалеко від лісу, в двох кроках позад мене, зірвався Галущак, і рванув за мною, але на середині просіки спинився й повернув назад, щось певне забув. У цей час зірвався Рибченко.

Конвоїр