Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Обід подав невеликий взвод із армії прислуги, яка обслуговувала мешканців Берґгофу. Гора становила прецікаве поєднання альпійського шале і військової бази. Це, власне, було ціле містечко зі своєю школою, поштою, театром, великими бараками СС, тиром, алеєю для боулінгу, лікарнею вермахту, а ще молодими симпатичними офіцерами, які були б значно кращою партією для Єви. Власне, було там все, крім церкви.

Після обіду вони піднялися до Teehaus на Моосланер Копф, Євині дзявкотливі пси дріботіли при них. (Якби ж то якийсь із них звалився з парапету чи оглядового майданчика...). В Урсули знову поболювала голова, тож вона вдячно сіла у крісло, обтягнуте зеленим полотном у квіточки, особливо неприємним оку. З кухні принесли чай — і, природно, торт. Урсула проковтнула дві таблетки кодеїну і сказала:

— Фріда вже одужує, можемо їхати додому.

*

Урсула лягла за першої ж нагоди, згорнулася під прохолодними білими покривалами в гостьовій кімнаті, яку ділила із Фрідою. Вона була надто стомлена, щоб заснути, тож о другій ночі нарешті запалила лампу при ліжку (Фріда спала глибоким дитячим сном, розбудити її могла тільки хвороба), витягла папір і ручку й написала Памелі.

Звісно, листи Памелі вона не відправляла. Звідки ж їй знати, чи їх ніхто не прочитає? Знаття не було ніколи, це найгірше (принаймні для неї — іншим бувало гірше). Тепер вона пожалкувала, що стоїть страшна спека, a Kachelofen у гостьовій кімнаті холодна — кореспонденцію безпечніше було б спалити. А найбезпечніше — взагалі не писати. Істинні думки вже не можна висловлювати. «Бо правда буде правдою довіку»[10]. Це звідки? З «Міри за міру»? А може, правда спатиме довіку, до Судного дня. О, судити доведеться багатьох.

Їй хотілося додому. Їй хотілося до Лисячого закута. Вона збиралася з’їздити додому у травні, але тоді Фріда розхворілася. Вона вже все розпланувала, зібрала валізи й заштовхала їх під ліжко, де вони зазвичай стояли порожні, щоб Юрґен нічого не запідозрив. У неї були квитки на потяг і паром, вона нікому про це не розповідала, навіть Кларі. Тільки паспорти не чіпала (на щастя, Фрідин паспорт після поїздки до Англії у 35-му ще був дійсний) — вони лежали у скриньці разом з усіма документами. Вона перевіряла, чи вони на місці, майже щодня, але у переддень поїздки їх ніби лизень злизав. Вона спершу подумала, що помилилася, й перебрала всі довідки про народження, смерть і шлюб, усі страховки й гарантії, Юрґенів заповіт (на те він і правник), усі папери — крім тих, які їй потрібні. Її охопила паніка, вона вивернула всі папери на килим і взялася перебирати їх по одному, знову і знову. Їхніх паспортів не було, тільки Юрґенів. У розпачу вона повідкривала всі шафки, зазирнула до кожної коробки від взуття й до комода, під диванні подушки й матраси. І нічого не знайшла.

Вони вечеряли як звичайно. Їй кусень не ліз до горла.

— Погано почуваєшся? — послужливо спитав Юрґен.

— Ні, все гаразд, — сказала вона. Голос був писклявий. Що тут скажеш? Він знав, звичайно, все він знав.

— Я вирішив, що ми можемо з’їздити на канікули. На Зильт.

— На Зильт?

— Так, на Зильт. Паспорти нам там не потрібні, — сказав він.

Він посміхнувся? Так чи ні? А тоді Фріда захворіла, і все інше втратило значення.

*

— Er kommt! — радісно сповістила Єва наступного ранку за сніданком. Фюрер їде.

— Коли? Зараз?

— Ні, після обіду.

— Шкода, ми вже поїдемо, — сказала Урсула. А подумала: і слава Богу. — Подякуй йому від нас, гаразд?

*

Додому їх відвезли одним із чорних мерседесів, які стояли в гаражі Platterhof — водій був той самий, який забрав їх у Берґгоф.

А наступного дня Німеччина вторглася в Польщу.

Квітень 1945 року

Вони місяцями жили по підвалах, як щури. Коли британці бомбардували вдень, а американці вночі, то що ж їм іще залишалося? Підвал під домом на Савіньї-плац був огидний і вогкий, освітлювала його маленька керосинка, за вбиральню правило відро. Проте краще вже свій підвал, аніж бункер у місті. Якось денний наліт застав їх із Фрідою зненацька неподалік від зоопарку, і вони сховалися в бункері під зенітною вежею — туди набилися тисячі людей, рівень кисню вимірювали свічечкою (ніби вони канарки). Хтось пояснив їй, що якщо свічка згасне, всім доведеться вийти, навіть якщо обстріл триває. Їх притисли до стіни, неподалік чоловік і жінка обіймалися (це делікатно сказано), а при виході довелося переступити через старого, який помер під час рейду. А найгірше було те, що над укриттям височіла бетонна цитадель із величезною зенітною батареєю, яка незмовкно ревіла на даху, так що бункер двигтів із кожною віддачею. Урсула сподівалася, що більше не випаде пережити таке пекло.

Від оглушливого вибуху ціла споруда затремтіла — десь біля зоопарку розірвалася бомба. Вона відчула, як хвиля стискає тіло, і злякалася, що у Фріди легені вибухнуть. Але минулося. Хтось блював, хоча, на жаль, блювати було нікуди, тільки собі на ноги — чи, що, може, і гірше, на ноги іншим. Урсула заприсяглася, що в зенітній вежі ніколи більше не переховуватиметься. Краще вже померти на вулиці, швидко, разом із Фрідою. Останнім часом вона багато про це думала. Швидка чиста смерть, із Фрідою на руках.

Може, це Тедді скидав на них бомби звідти, згори. Вона сподівалася, що це так: це бодай значило б, що він іще живий. Якось їм постукали у двері — це коли в них ще були двері, до безперервного британського бомбардування, яке почалося в листопаді 43-го. Коли Урсула відчинила, то побачила на порозі худого юнака, може, років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Виглядав він розпачливо, Урсула вже подумала, що він шукає, де сховатися, але той тільки тицьнув їй конверт і втік, не встигла вона і слова сказати.

Конверт був пом’ятий і брудний. Вона розплакалася, коли побачила своє ім’я та адресу Памелиним почерком. Тонкі блакитні аркуші, датовані кількома тижнями тому, описували всі події в сім’ї: Джиммі в армії, Сильвія прикриває тили («нова зброя: кури»). У Памели все добре, живе у Лисячому закуті, у неї вже четверо синів. Тедді у Королівських повітряних силах, лідер ескадрильї з хрестом за бойові заслуги.

Довгий приємний лист, і наприкінці