Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

«Я весь час думаю про тебе», — писала Памела. Без докорів, без «А я ж казала», без «Чому ти не повернулася додому, поки ще могла?». Вона і спробувала вернутися — тільки, звісно, запізно. За день після того, як Німеччина оголосила війну Польщі, вона обійшла місто і старанно зробила все, що, на її думку, треба було зробити у переддень неминучої війни. Вона запаслася батарейками, ліхтариками і свічками, накупила консервів і темної тканини, щоб закривати вікна, купила Фріді одягу на виріст в універмазі «Вертгайм» на випадок, якщо війна затягнеться. Собі не купила нічого: проминула ряди теплих пальт і черевиків, шкарпеток і добрих суконь. Зараз про це жалкувала.

Вона прослухала виступ Чемберлена по BBC, доленосні слова «Ми вступаємо у війну з Німеччиною», і кілька годин ходила як у тумані. Вона спробувала додзвонитися до Памели, але лінія була зайнята. А тоді надвечір (Юрґен увесь день пробув у міністерстві) опритомніла, наче Білосніжна прокинулася. Треба їхати, треба повертатися до Англії, хоч би й без паспорта. Вона поквапцем спакувала валізу й сіла із Фрідою на трамвай до вокзалу. Якщо вона зуміє сісти на потяг, то все буде добре. Начальник станції сказав, що ніяких потягів не буде. Кордони закрито.

— Ви що, не знаєте, що у нас війна?

Вона кинулася до британського посольства на Вільгельмштрассе, тягнучи бідолашну Фріду за руку. Вони — громадяни Німеччини, але вона покладалася на ласку чиновників: ті напевно щось придумають, врешті, вона ж англійка. Сутеніло, на воротах посольства висів замок, у приміщенні ніде не світилося.

— Виїхали вони, — пояснив перехожий, — ви їх не застали.

— Як це виїхали?

— Назад, до Британії.

Вона затисла рота долонею, щоб заглушити стогін, який зародився глибоко у грудях. Як вона могла бути такою дурною? Як вона могла не бачити, що насувається? «Дурень — це той, хто спохопився так пізно, що небезпека вже й минула». Так казала Єлизавета І.

*

Вона проридала два дні після того, як отримала Памелиного листа. Юрґен співчував, навіть добув їй справжньої кави — Урсула не питала, як. Добра чашка кави — це, звісно, диво, але не розрадить її в горі за батьком, за Фрідою, за собою. За всіма. Юрґен загинув у американському рейді в 44-му. Урсулі було соромно за полегшу, яку відчула, коли їй про це сповістили, Фріда ж засмутилася. Та любила батька, а батько любив її — ну, хоч щось добре в їхньому жалюгідному шлюбі.

Фріда знову розхворілася. У неї було таке саме змарніле лице і хвороблива блідота, як у більшості людей, що сновигали зараз вулицями, тільки легені повні мокроти. Траплялися страшні напади кашлю, які, здавалося, не закінчаться ніколи. Коли Урсула слухала її груди, звуки були такі, ніби галеон у морі стугонить і рипить на хвилях. Якби ж то вона могла посадити її біля великого теплого багаття, дати гарячого какао, яловичої смажені, вареників, моркви. Цікаво, а на горі досі гарно харчуються? На горі взагалі ще хтось є?

*

У них над головами будинок ще стояв, хоча більшу частину фасаду знесло бомбою. Вони піднімалися туди, щоб знайти щось корисне. Від мародерів будинок рятувало те, що піднятися заваленими сходами було майже неможливо. Вони з Фрідою якимось шматтям прив’язували до колін подушечки і вдягали товсті шкіряні рукавиці, що належали колись Юрґенові, і так перебиралися через каміння й цеглу, як незграбні мавпочки.

Єдине, чого в квартирі не лишилось анікрихти, це було водночас єдине, що їх насправді цікавило. Мова про їжу. Учора вони простояли в черзі за буханцем хліба три години. Коли з’їли, то зрозуміли, що борошна в ньому не було.

Хтозна, що це було — бетонна кришка і гіпс? На смак десь так. Урсулі згадалася пекарня Роджерсона в селі вдома, як сочився вулицею запах свіжого хлібу, як сяяла лискуча бронзова скоринка м’яких білих буханців на вітрині. Чи кухня Лисячого закута в ті дні, коли місіс Ґловер пекла — Сильвія замовляла великий бурий «здоровий» хліб, але кухарка пекла й бісквіти, торти та булочки. Урсула уявила, що їсть скибку теплого хліба під товстим шаром масла, з варенням із малини і червоної смородини з Лисячого закута. (Вона весь час катувала себе спогадами про їжу). Хтось у черзі за хлібом сказав, що молока більше не буде.

Уранці фройляйн Фарбер і її сестра фрау Меєр, які разом жили на горищі, але зараз майже не потикалися за межі підвалу, дали їй для Фріди дві картоплини і кусник печеної ковбаси — «Aus Anstand», сказали вони, «з порядності». Інший мешканець підвалу, гер Ріхтер, сповістив Урсулу, що сестри вирішили перестати їсти. (Урсула вирішила, що це легко, коли їжі нема). Він сказав: вони вирішили, що з них досить. Вони не готові до того, що буде, коли сюди дістануться росіяни.

Ходили чутки, що на сході люди жеруть траву. Пощастило їм, — подумала Урсула, — у Берліні трави немає, тільки чорний кістяк колись гордого і гарного міста. Цікаво, Лондон зараз такий самий? Навряд чи, хоча хтозна. Ось вам і шляхетні Шпеєрові руїни, на тисячу років раніше, ніж планувалося.

Учора — нестравний хліб, позавчора — дві напівсирі картоплини: більше Урсула ані ріски в роті не мала. Усе інше, та й то мізер, віддала Фріді. Але що Фріда робитиме, якщо Урсула помре? Не можна лишати доньку саму в цьому немилосердному світі.

Після британського нальоту на зоопарк вони пішли подивитися, чи не лишилося тварин, яких можна з’їсти, але дісталися туди далеко не перші. (Удома теж було б так само? Чи мародерствували б містяни в Лондонському зоопарку? Чому б і ні?).

Вони й досі час від часу бачили пташок, які в Берліні не водилися, але заціліли всупереч усьому. Якось на око навіть трапилося шолудиве залякане створіння, яке спершу прийняли за пса, і лише потім зрозуміли, що це вовк. Фріда хотіла відвести його в підвал і приручити. Урсула навіть уявити не могла, що на те сказала б їхня підстаркувата сусідка, фрау Єґер.

Їхня квартира перетворилася на ляльковий будиночок, відкритий світові. Інтимні деталі домашнього життя на очах у перехожих — ліжка і дивани, картини на стінах якимось чудом