Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

Під кінець 80-х років козаччина дуже помітно зростає, приймаючи в свої ряди все більше число панських підданих, які кидали свої оселі й тікали на Низ, незадоволені панщизняними порядками, які все скріплялись, ідучи з заходу на схід. Отже цікаво приглянутись ближче до соціяльного складу козаччини за цих часів, бо власне тут лежить одна з головних причин тих конфліктів, які дуже рано, вже в кінці XVI віку виникають поміж козаччиною й польською державністю. Безперечно, зерном і основою козаччини було вільне міське й сільське населення українських земель Великого Князівства Литовського: міщане й нижчі категорії шляхетського стану. Середня шляхта й навіть представники української аристократії постачали переважно провідників і ватажків козаччини. Так було принаймні до часів Люблинської унії й масового колонізаційного руху, який охопив степову Україну після переходу її зпід Литви під польську зверхність. Великі маси сільської української людности присунулися ближче до козаччини, і в цих масах, які скоро почали виявляти своє незадоволення з соціяльно-економічних порядків, що їх несла Польща на Україну, відкрились невичерпні кадри для поповнення козаччини. Більш активні елементи серед незадоволеної селянської маси знайшли для себе в козаччині бажаний вихід. Козацькі ряди починають відразу дуже поширюватись. Коли в половині XVI віку козаків нараховувано тисячами, то в кінці того ж самого століття їх можна рахувати на десятки тисячів. Нові козаки зпоміж селянства приносять з собою новий дух опозиційного настрою проти самих основ того суспільного устрою, який запанував на східній Україні. Знов же таки вся маса селянської людности, яка не могла покинути своїх родин, своєї хати й свого поля, почала бачити в козаках людей особливо для неї симпатичних, які при нагоді можуть виступити в її обороні. Між козаками й селянським населенням простягаються незримі нитки взаємного розуміння й певної спільности інтересів.

І цей духовий звязок козаччини й селянської маси дуже скоро виявився в реальних формах підчас перших отвертих конфліктів між козаками й польскою державою. Українська історична традиція перенесла на ці перші конфлікти риси, характеристичні для пізніших часів, коли боротьба українських козаків з Польщею прийняла дійсно характер боротьби національної: в цій традиції, яка довго держалась в українській історіоґрафії аж до кінця XVI віку, провідники перших козацьких рухів наділялись героїчними прикметами й були оточені ореолом борців за віру й за народність. На цім ґрунті виросло чимало легенд, які лиш в недавні часи були розвіяні історичною критикою.

Говорючи про початок козацьких рухів, не треба забувати, що в межах самої козаччини в останнім десятилітті XVI віку все яскравіше помічається певна класова диференціяція: з одного боку більш заможні, статечні козаки, які мали свої господарства, хутори, пасіки, які мешкали іноді доволі глибоко в краю, наприклад, в Київському Поліссі, живучи на землях королівських, церковних, а іноді й приватних. Це з них головно набирались козаки на службу в тих полках, що їх формовано було за Стефана Баторія. Це був більш консервативний, лояльний елемент, котрий не так то легко було підбити на якусь авантуру. Їх звали козаками «городовими», в протилежність до козаків низових, запорожських в точнім розумінні слова. Ці низові козаки складали другу категорію козаччини, більш рухливу, більш опозиційно настроєну, власне тому, що вони чим далі, то все більш вбирали в себе елементи, незадоволені соціяльним ладом, який скріплявся на Україні з поширенням панського господарства. Козаччина низова в своїх перших же виступах виявила дуже яскраво соціяльний характер своїх рухів і зразу ж знайшла відгук серед широких народніх мас.

Цей перший виступ звязаний з іменем Криштофа Косинського, шляхтича з Підляшшя, про якого властиво й досі напевно не відомо, чи він був поляк, чи українець, католик, чи православний. Перша звістка про нього зустрічається в листі запорожського кошового Богдана Микошинського, де про Косинського згадується, як про заслуженого члена запорожського товариства. В 1590 році він, разом з кількома козацькими провідниками шляхетського походження, дістав від короля маєтність на Київщині. Але староста Білоцерківський, Ян Острожський, не допустив його заволодіти подарованою маєтністю. Це дуже обурило Косинського, він зібрав ватагу козаків — низових, а може й городових, і кинувся з ними в кінці 1591 року грабувати маєтності князя Острожського. Друга ватага козаків отаборилась в містечку Трипіллі над Дніпром. Правительство призначило для слідства й кари над своєвільцями комісію, до якої попав і козацький «старший» від уряду Язловецький. Комісія зібрала військо й рушила на козаків, які засіли з гарматами в Трипіллі разом з Косинським Але комісія нічого не вдіяла, бо здобувати Трипілля штурмом не зважилася. Пропонувала козакам видати Косинського, але ті не погодились на це, і тоді комісія обмежилась тим, що умовилась з козаками, що вони не будуть більше своєвільничати й виберуть собі іншого ватажка замість Косинського. Тимчасом козацький рух знайшов відгук серед селян за Дніпром, на Волині й на Поділлі. Цілий 1592 рік прокидались селянські розрухи то тут, то там. Та й сам Косинський не залишає у спокою маєтностей Острожських та інших панів, що були з ним за одно. Це викликало велику трівогу серед українських панів і шляхти, і вони рішили своїми силами приборкати Косинського. Мобілізовано було шляхту Волинського воєводства, на чолі став сам старий князь Костянтин Острожський, і на початку 1593 року під містечком Пяткою (близько Житомира) стався справжній бій. Козаки були побиті, залишили дві тисячі вбитих (інші кажуть — три тисячі), 26 гармат і кілька коругов. Косинський мусив піддатися й заключити умову, якою козаки зобовязувалися скинути Косинського й вибрати собі іншого старшого, забратися за пороги й тихо там сидіти. Мусили повернути все пограбоване майно, а селяне, які пристали були до козацького війська, мали повернутись до своїх панів. Косинський по умові тричі вклонився князю Острожському й його синам і був одпущений на волю з своїми козаками.

Але Косинський не вгамувався. Він зараз же почав готовити реванш і вже в маю 1593 року притяг під Черкаси з двома тисячами козаків і арматою, відкрито похваляючись помститись над учасником свого погрому під Пяткою князем Олександром Вишневецьким. Але тут по одній версії загинув в бою з Вишневецьким, а по другій просто під час пяної сварки в шинку. Але це може б не