Читати книгу - "Третій фронт"

Десь через півгодини, коли я вже встиг розплакатися від трагічності промови, двері відчинилися, і з них вивели двох чоловіків, які теж були в рожевих халатах і капцях. Чоловіки йшли похнюпивши голову, геть приголомшені. На мене не звернули увагу, а я уважно їх роздивлявся. Років за п’ятдесят обом, високі, стрункі, з коротким волоссям, із виправи я одразу впізнав військових. Чиї військові могли бути тут? Кремлядські! Це були вони! Прорахували, що я можу звернутися до Великої Мами, й вирішили випередити. Але, судячи з їх похнюплених облич, розмова не вдалася. Це зовсім не означало, що моя буде успішніша.

Запросили увійти. Я підвівся, видихнув і зібрався з силами. Знав, що буде важко, знав, що мушу зробити все так, як треба. Заради України! Заради хлопців, які загинули! Я плакав на їх могилах і присягався, що зроблю все, аби їх смерті не були даремними. Дуже хвилювався, ноги підгиналися. У наступній залі побачив Велику Маму. Дебела жінка, схожа статурою на первісну Венеру: широкі стегна, кремезні сідниці, товсті руки, сильні ноги, майже чоловічі плечі й велика голова з обличчям неандертальця. Густе руде волосся зібране в товстезну косу. Вона сиділа на звичайній лавці, одягнена в халат і хустину, й уважно дивилася на мене. Я готувався до цього погляду, але як не готуйся до вогню, він тебе обпече. Затремтів, але не відвів погляду.

— Кажи.

Я видихнув, вдихнув і почав говорити. Не пам’ятаю, що саме я казав, але уявляв сплюндровану Україну. Міста й села, що горіли після нападу жорстоких кочовиків. Вулиці, вкриті трупами. Пробиті стрілами тіла чоловіків, посічені шаблями жінки, дитинчата, підняті на списи. Дим, передсмертні крики, вогнища. Пропала Україна. Загине вона. Заростуть деревами дороги і вкриються травою дахи покинутих будинків. На мостах ростимуть чагарники, а площами бігатимуть зграї здичавілих собак. Ніде не лунатиме людська мова, нікому буде співати наших пісень. За кілька десятиліть вже й не скажеш, що жили тут люди. Таку картину я намалював і плакав, аж сльози заважали дивитися, і голос мій тремтів, як і я сам, вклоняючись Великій Мамі.

— Чого ти хочеш? — спитала Велика Мама.

— Милості! — прохрипів я. — Твоєї невичерпної милості, о Велика Мамо! Будь Матір'ю і для нас! Врятуй дітей своїх! Врятуй Україну! — закричав я і почав битися обличчям об підлогу. Розсік шкіру, заюшило, але я нічого не помічав, знай повторював своє: — Яви милість! Урятуй! Велика Мамо! Лише на тебе надія, лише тобі під силу врятувати Україну! Врятуй! Захисти дітей своїх! Благаю!

— Подивися! — сказала вона. Низький, потужний, зовсім не жіночий голос.

Я підняв голову. Я знав, що зараз все вирішиться. Велика Мама завжди дивилася в очі, коли хотіла зрозуміти людину, побачити її до дна. Я дивився. Я знав, як треба дивитися в очі чудовиськам, щоб вони не побачили страху і безсилля. Я пройшов крізь сотні таких поглядів. Але тепер я не вигадував і не придурювався. Я дивився щиро, дивився від серця, плакав за Україну й був готовий загинути. Ще коли погодився організовувати третій фронт, я автоматично погодився вмерти. Я помер для себе, щоб не боятися смерті. І тепер я був мертвий, але хотів, щоб Україна жила. Дуже хотів.

Не знаю, скільки Велика Мама дивилася мені в очі. Можливо, мить, можливо, хвилину. Час зупинився і відійшов, залишилися тільки ми двоє. Потім вона кивнула.

— Я допоможу. Але як? Орда зібралася, і її не зупинити.

— Відправ її на схід.

— На схід?

— До Росії, у кремлядський край. Туди, звідки приходили озброєні люди й прилітали ракети, щоб убити тебе, Велика Мамо, зробити сиротами твоїх дітей, підкорити й знищити їх! Ти була добра, ти не відповідала, але ж вони не відстануть, вони будуть і далі бити по тобі. Ти — добра, ти — справжня Мати, але кому, як не тобі знати, що любов — це не тільки доброта, але й суворість! Дубчик на люстрі, яким лупцюють тих, хто не розуміє! Поверни «чорних» на схід! Нехай там зрозуміють, що не варто чіпати Велику Маму, не можна заганяти її під землю, наче крота! А Україна віддячить тобі. Чим скажеш, тим і віддячить. Я обіцяю і присягаюся!

Вона й далі дивилася мені в очі, а я тремтів і не відводив погляд. Я молився, я хотів, щоб усе вийшло. Україна була в страшенній небезпеці. Сотні тисяч наших людей спали й не розуміли, що за кілька годин можуть опинитися під зливою стріл та шабельних ударів від професійних убивць, які будуть знімати скальпи й відрізати вуха, не розбираючи, чоловік чи жінка, дорослий чи дитина, вбивати всіх, вбивати жадібно й весело, у п’янкому захваті хижаків, що допалися здобичі. Ніч набрякне кров’ю, ніч пахнутиме смертю та жахом, вічна темінь опуститься на Україну. Господи, спаси! Велика Мамо, допоможи!

Якби Велика Мама сказала, що хоче моє життя як плату за порятунок України, я б погодився без вагань. Я був готовий померти. Я вже помер за Україну. Можливо, Велика Мама відчула це. Можливо, її серце пом’якшилося, можливо, душа її була переповнена милосердям. Так чи інакше, вона схилилася до мене й погладила.

— Добре, хлопче, заспокойся. Я допоможу тобі. Я врятую Україну. Готуйте транспорт. Ми їдемо до «чорних».

Її люди побігли кудись, я був ледь живий. Велика Мама наказала принести мені молока. Я випив цілий кухоль.

— Ти маєш чисте живе серце, як ти живеш там? У тому жорстокому і черствому світі, наче створеному виключно для покидьків.

— Мені боляче, — зізнався я. — Мені страшно. Але я жив там, бо знайшов свою справу. Справа дозволяє в неї зануритися і ні про що не думати. Ховатися від світу. І я ховався. Але коли повстала загроза для Батьківщини, я не міг не втрутитися, бо Батьківщина — мов рідна мати, ким буде та людина, що віддасть її на поталу?

— Ти — добрий, — сказала Велика Мама. — Я захищу.

Вона погладила мене по голові і я закляк, накритий хвилями її любові. Невдовзі бійці сказали, що транспорт готовий. Ми вийшли з підземелля. Я побачив величезний