Читати книгу - "Третій фронт"

— Велика Мамо, вороги спробують убити вас. Вони стрілятимуть по трону. Не ризикуйте так! Заради нас, ваших дітей, благаю! — попросив я.

— Не бійся! Вижени страх, наповни серце радістю. Ми їдемо рятувати Україну, — сказала Велика Мама — і я припинив боятися.

Ми поїхали в ніч. Вантажівку з троном супроводжувало кілька джипів охорони. Її було замало для справжнього бою, але я був спокійний. Десь ліворуч почулися постріли й вибухи. Велика Мама навіть не ворухнулася. Вона сиділа у своєму троні, в полохливому світлі смолоскипів. Я побачив вогники, що наближалися до нас звідти, звідки лунали звуки бою. Ось до нас підскочило кілька військових позашляховиків із кулеметами на дахах. Із позашляховиків викинули тіла. Витягли двох скривавлених полонених, поставили перед Великою Мамою. Полонені залопотіли російською, що вони не хотіли, але був наказ і вони не знали, де вони й навіщо.

— У них був ПТУР і снайперські гвинтівки. Вони мали вбити вас, Велика Мамо! — доповів старший боєць охорони. — Попереду ще дві групи. Ми їх знищимо.

— Ми все розповіли, не вбивайте! — повалилися на коліна бійці. — Ми все розповіли! Нам наказали! У нас діти, помилуйте!

— Ти! — вказала Велика Мама на одного. І подивилася йому в очі. Росіянин закляк. Пишні губи Великої Мами скривилися. Рух рукою — і пальці пробили ребра диверсанта. Вона витягла його серце й розірвала в нього на очах. Росіянин захрипів і впав, мертвий від здивування. — Він не покаявся.

Подивилася на другого полоненого. Той весь тремтів. Велика Мама підняла його голову й глянула в очі. Чоловік витримав погляд. Велика Мама кивнула.

— Живи, — сказала, і росіянин упав непритомний. Його забрали, а ми продовжили свій шлях. Ще двічі чулися звуки бою: це охорона Великої Мами зачищала диверсійні групи кремлядських бійців. Привели п’ятьох полонених. Чотири не покаялися, одного Велика Мама відпустила. Ми їхали далі, у глупій ночі, без жодного світла. Потім двигуни заревіли. Здається, ми почали дертися на якийсь пагорб. Піднімалися вище, я озирнувся й побачив позаду кілька заграв. Здається, розвідка чорних уже взялася до улюбленої справи. Я сподівався, що людей устигли вивезти й кочовикам довелося задовольнитися пожежами.

Нарешті ми важко здерлися на пагорб і зупинилися приголомшені.

До самого небокраю степ був укритий вогнями. Тисячі, десятки тисяч багать застеляли його. Важко було уявити, яка сила «чорних» зібралася тут. Орда. Сотні тисяч кочовиків уже переправилися через річку, минули руїни знищеної Застави, добивши залишки ПСОГВ, а тепер чекали підходу останніх, щоб атакувати. Весь степ до небокраю вкритий багаттями. Весь! Я знав, що «чорних» буде багато, величезна армія, але не думав, що така величезна. І я розумів: якщо їх не вдасться зупинити тут, потім годі буде про це і мріяти. Орда розлетиться у всі боки великими загонами, які палитимуть і нищитимуть усе на своєму шляху. Щоб зупинити їх, потрібен буде суцільний фронт на сотні кілометрів завдовжки, організувати який навряд чи стане сил. А вслід за «чорними» неодмінно вдарить кремлядь, її «зелені чоловічки» обов’язково скористаються бідою.

— Моя охорона залишається, — сказала Велика Мама. — Ти поїдеш зі мною?

— Так, — кивнув я. Не міг відповісти інакше.

— Уперед.

Вантажівка рушила з пагорба до цілого моря вогнів, що мигтіли попереду. Ми не проїхали й кілометра, коли зустріли перший загін «чорних». Підскочило кілька десятків вершників. Вони тримали луки напоготові й будь-якої миті могли нас розстріляти, але не стали, бо побачили Велику Маму, що велично сиділа на своєму троні в світлі смолоскипів. Ми рушили далі. «Чорні» їхали попереду, наче вели нас. Ми ще кілька разів зустрічали загони кочовиків. Один повертався з розвідки. Його воїни збуджено кричали й хизувалися головною здобиччю — відтятими вухами та знятими скальпами. Багато чого було навантажено і в торби, приторочені до сідел. Я подумав, що якесь велике село не встигли евакуювати й тепер знищили. Чи одне? Чи багато? І взагалі, чи проводили евакуацію, чи виїхали чиновники та менти, залишивши людей на певну смерть?

Я не знав. Сидів скам’янілий, коли ми нарешті досягли межі кочового табору. Біля великих вогнищ сиділи озброєні воїни і їли варене м’ясо з невеличких чавунів. «Чорні» не ставили своїх гостродашних юрт, а спали просто неба, щоб уранці швиденько вирушити в похід. Усі озброєні, усі тримали при собі по три-чотири коні, щоб мчати без зупинки, щоб вантажити здобич. У таборі «чорних» було кілька доріг, якими час від часу мчали вершники. Однією з таких доріг їхали й ми. Важко сказати, скільки часу, — мені здалося, не менш як годину. Просувалися глибше у море багать, кінця якому не було видно. Велика Мама сиділа з кам’яним обличчям, а я ледь стримував паніку. Не розумів, що вона може вдіяти з цією страшною силою, як відвернути її від України? Але Велика Мама була спокійна, і я сподівався лише на неї.

Ще трохи проїхали, а потім попереду побачили особливо великі багаття. Коли наблизилися, я роздивився великий порожній майданчик, оточений озброєними «чорними». Наші поводирі повернули туди. Я побачив натовп «чорних» у кольчугах і при шаблях. Я знав, що лише найбагатші кочовики мають металеві обладунки й шаблі, бо в степу залізо коштує дуже дорого. Отже, перед нами сиділи керманичі найбільших племен «чорних», які зараз об’єдналися в Орду, щоб атакувати, скориставшись знищенням ПСОГВ. Наша машина зупинилася перед ватажками. Велика Мама підвелася і привіталася. Мовою кочовиків! Я так і не зміг її вивчити, хоч кілька тижнів і провів із полонянкою з «чорних», яку купив на Ярмарку. Дуже складна мова, але Велика Мама її знала!

«Чорні» відповіли їй. Відповіли з повагою, хоч і було видно, що здивовані. Спочатку її слова погано сприймалися, ватажки крутили головами, перемовлялися, але потім Велика Мама стала говорити гучніше — і запанувала тиша. Не знаю, що вона казала, але звучало це дуже переконливо. Ватажки один за одним почали кивати. Ось уже кивали всі. Коли Велика Мама замовкла, один вихопив шаблю, що виблиснула в світлі багать. Інші кивнули. Напевне, «чорний» попросив слова й отримав його. Став щось говорити, іноді вказував на Велику Маму. Здається, підтримував її, але я не поспішав радіти. Потім виступило ще кілька ватажків, а потім усі вони підвелися й заволали: «Халвак! Халвак!». Це був бойовий клич. Весь степ відповів на цей крик справжнім ревом. У