Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Попри те, що обидві групи історію Української Держави описали якщо не щохвилинно, то погодинно, — цілісного, несуперечливого, ясного уявлення про феномен цього державного утворення виробити так і не пощастило.

Це були змушені констатувати учасники Всеукраїнської наукової конференції «Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контро­версії», приуроченої до 90-х роковин від дня гетьманського перевороту[9]. Піонер сучасної непідцензурної історії УД Володимир Устименко: «Українська гетьманська держава 1918 року — історичне явище, яке й досі є предметом жвавих наукових дискусій. Серед форм новітньої української державності 1917—1920 років вона складніше за все піддається інтерпретації та однозначній оцінці. ...Феномен Української Держави надав процесам національного державотворення початку XX століття нового змісту, позбавивши їх революційно-соціалістичної одномірності і збагативши досвідом державного будівництва, опертого на традиційні цінності, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку. Цей період справив суттєвий вплив на подальший розвиток суспільної думки і політичної культури українців... Найголовніше, мабуть, — підкреслює науковець, — усі громадяни України, незалежно від національності, визнавались рівноправними перед законами Української Держави»[10].

Цей висновок цілком узгоджується з висновком компетентного Федора Турченка: «...незважаючи на те, що джерельна база досліджень розширюється, суттєвого нарощування знань не відбувається. Нові факти вкладаються у старі схеми, кожна з яких однаковою мірою заслуговує бути прийнятою чи відкинутою дослідницьким загалом. Це означає, що у дослідженні проблеми Української Держави 1918 року позначилася певна криза»[11].

Обумовлена ця криза не в останню чергу тим, що «сучасна, або новітня, історіографія образу Гетьманату виросла головним чином із... трьох течій — уенерівської, прогетьманської та більшовицької», причому «...у сучасній українській історичній літературі образ гетьманату П. Скоропадського все ще подається в дуалістичному ключі, тобто на засадах успадкованої історіографічної традиції, сповненої класового антагонізму і протистояння політичних платформ, або на шляхах еклектики. Спроби національної ідентифікації також носять доволі розмитий образ «ні української, ні російської» чи «малоросійської» державності».

Досвідчений дослідник Ярослав Калакура вважає: головним надбанням сучасної «української історіографії Гетьманату можна зарахувати те, що його розгляд і аналіз більшість істориків вмонтовують у канву Української революції 1917—1920 pp. як цілісного державотворчого процесу»[12].

Представник однієї з перерахованих течій — не меньш авторитетний Руслан Пиріг формулює таку дефініцію УД: «... це була українсько-російська державність. Українська — за назвою і формою, окремими аспектами внутрішньої політики, насамперед у культурно-освітній сфері. І російська — за широкими проявами імперської спадщини, яка динамічно регенерувалася в правничій практиці, засобах масової інформації, релігійному житті, використанні кадрового потенціалу, толерантному ставленні до політично різнобарвної, але антиукраїнськи налаштованої російської еміграції». Критикуючи гетьманський режим за «очевидну недостатню “українськість”», науковець характеризує правління Скоропадського як «авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу, поєднанням в уряді виконавчих і законодавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, деформованою політичною системою, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління», функціонування якого «суттєво обмежувалося фактором присутності мілітарної сили чужих країн», поразка яких у Першій світовій «згубно позначилася на долі останнього українського Гетьманату»[13].

Юрій Терещенко, один з найбільш авторитетних ветеранів-дослідників, у свою чергу, вважає: «Проголошення Гетьманату... означало ліквідацію спроб ліберально-демократичної і соціалістичної течій українського руху усунути від процесу державотворення українські консервативні верстви і монопольно сформувати владу в Україні. Воно було цілком закономірною реакцією українського суспільства на політику розпалювання міжкласової ворожнечі і протиборства, яку провадили соціалістичні лідери Центральної Ради. Намагання останніх будь-що втілити в життя свою класову доктрину, хоч би і всупереч загальнонаціональним інтересам, призвело до глибокої кризи усього державного організму України, і виходом з неї могло бути лише переведення українського суспільства на нові рейки — послідовного утвердження класового співробітництва і соціального партнерства, національної консолідації, закріплення самостійності Української Держави»[14].

Ці та інші надзвичайно цінні міркування, як-от: «...феномен Української Держави надав процесам національного державотворення початку XX ст. нового змісту, позбавивши їх революційної одномірності і збагативши досвідом державного будівництва, обпертого на традиційні цінності, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку»[15], або «Центральна Рада — уособлення національно-демократичного фронту, оплоту соціалістично орієнтованих політичних сил»[16], а опорою держави Скоропадського, яка будувалася на засадах українського історичного легітимізму, були монархісти[17], справи остаточно не з’ясовують. Питання про сутність Української Держави залишається якщо не відкритим, то принаймні контраверсійним.

Зауваження автора

Якщо УД була альтернативою УЦР та Українській Народній Республіці (а це ніяких сумнівів ніколи і ні у кого не викликало і не викликає), то звідси випливає: лідери УНР перелічені цінності ігнорували, на українські «традиційні» цінності не спиралися, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку відкидали, тобто відкидали і поняття «право» як таке.

А, оскільки, УНР, згідно з поширеним поглядом, була «логічним завершенням українського демократичного руху XIX — початку XX ст.», то, відповідно, цей рух був «одномірним», неправовим, а не демократичним, легітимним. Адже саме поняття «демократії» несе в собі поняття «право», «багатовимірність», які вона, демократія, покликана плекати та захищати. Саме тому «демократія» і є альтернативою «недемократії», а право — беззаконню.

Висновок: ті сучасні дослідники, що закривають очі на серйозну опозицію, яка існувала всередині україномовної спільноти «Південно-Західного краю» Російської держави, — внутрішній та зовнішній політиці УЦР/ УНР та її націонал-соціалістичним вождям — є якщо не фальсифікаторами, то, як мінімум, вульгарними маніпуляторами.

Попросту кажучи, спроби довести таку собі «одностайність» «українського руху» (принаймні в 1917 р.) в особі УЦР/ УНР та витворених ними інституцій, які, мовляв, протистояли централістичним тенденціям загальноросійського демократичного руху, представленого Тимчасовим урядом та тими політичними силами, що висунули його на політичну авансцену, є примітивною брехнею.

Українська Держава/ Гетьманат: стан розуміння проблеми — продовження

Такий висновок легко верифікується висновками інших дослідників, які були сформульовані незалежно від вищенаведених. Ось приклади:

«...існування Української Держави 1918 р. (29 квітня — 14 грудня 1918 р.) — це якісно новий етап пошуку й реалізації іншої моделі державного управління»,

«...поява Української Держави 1918 р. зумовлена тим, що Центральна Рада УНР лише розпочала побудову органів виконавчої влади, приділяючи значну увагу законотворчій діяльності»[18].

Якщо такі судження комусь не подобаються, можемо навести такі:

— «Гетьманат мав характер експерименту. Українська Держава базувалася на переплетінні монархічних, республіканських і диктаторських засад, що, в свою чергу, було виправданим»,

«до позитивного доробку... варто віднести те, що з перших днів було розпочато створення правових основ її функціонування»,

Гетьманат — «період справжнього розвитку української дер­яжав­ності»[19].

Або такі:

Гетьманат, на противагу режиму УНР, «з позицій розвитку української державності можна характеризувати як період справжнього розвитку»,

«режим диктатури був лише початком нової політики, спрямованої на стабілізацію життя в державі»[20].

Або такі: особливостями Української Держави були революційний шлях приходу до влади її керівництва, опора на військові сили,