Читати книгу - "Без тебе ніяк, Лаванда Різ"

Але її вже понесло, помутнілим від горя розумом, Єва бачила все саме в такому світлі. Адам знову раптом став для неї ворогом.

- Більше не торкайся до мене! - зі злістю прокричала вона. - Тобі більше нема сенсу  мене використовувати, а мені терпіти твою присутність! Не хочу більше тебе бачити, ніколи! Чуєш? Не смій з'являтися в моєму житті! - з цими словами, як би відчайдушно Адам не намагався її утримати, одурманений своїм горем, вона все ж вирвалася, залишаючи його будинок розпатлана і боса .

Вона навіть толком не пам'ятала, як добралася до своєї старої квартири в чорному кварталі. Більше не було мети та смислу. Більше не хотілося усвідомлювати і існувати. Горе захопило її з головою. Єва була не здатна міркувати про похорон сина або про те, в якому стані знаходиться Адам. Вона боролася з неприйняттям і запереченням, забувши про їжу і потреби. У такому стані вона більше не відчувала ні життя, ні часу. Майбутнього для неї більше не існувало, а в серці накопичилося занадто багато болю і зла на те, що відбувалося за стінами її шкаралупи.

Переважно вона рятувалася сном, коли ж змусити себе заснути було вже неможливо - Єва прокручувала в пам'яті всі моменти пов'язані з Ніком, знову і знову заливаючись сльозами. Хтось періодично бив у її двері, але вона з байдужою завзятістю не реагувала на звуки із зовні.

Поки через кілька днів ці двері не знесли з петель, і на порозі її кімнати не виникла оскаженіла Ванда.

- Скажи, кого ти мучиш сильніше, себе або тих, хто дійсно переживає за тебе?!! - з удаваною строгістю викрикнула Ванда, хоча її серце облилося кров'ю, побачивши змарнілу, прибиту горем молоду жінку. - Тобі потрібно бути поруч з близькими людьми, це не дасть тобі зійти з розуму. Єво, я щиро хочу тобі допомогти. Еджей дзвонить мені кожен день, хвилюється, збирається кинути зйомки і прилетіти. Адже він все ж таки прийняв пропозицію, ... хоча тобі зараз не до цього.

- Мені вже ніхто не допоможе, - безбарвним тоном пробурмотіла Єва, не відкриваючи очей. - Хіба ти можеш оживити мого хлопчика, того, хто був сенсом мого життя, моїм серцем і радістю?

- Ні, - зітхнула Ванда, підійшовши ближче. - Але тобі, моя дівчинка, належить пережити це глибоке, роз'їдаюче почуття втрати. Я шкодую і сумую разом з тобою. ... Але мабуть, скажу тобі страшну річ - ти не перша і не остання мати, яка поховала свою дитину. Ти сильна молода жінка, Єво, і ти просто зобов'язана жити далі. Необхідно відволіктися, наприклад, відправитися у подорож ...

- Чудова ідея! - зі злістю перебила її Єва. - Подалі від всіх вас, ваших моралей і співчуття! - схопившись з ліжка, вона нервово схопила сумочку, згребла в неї перші ліпші документи і вилетіла за двері, навіть не озирнувшись на сторопілу Ванду.

Єва знаходилася в такому нездоровому розбурханому стані, що навіть не помітила, що  придбала квиток за підробленим паспортом, від якого вона свого часу так і не позбулася. Чи то митник не виявив потрібної пильності,  чи то Оггі попрацював над фальшивкою занадто професійно. Тим не менш, не прихопивши з собою абсолютно ніяких речей, тільки те, що було надіто на ній, Єва взяла квиток на літак навмання, до Дубліна. Це був такий собі спонтанний імпульс, складно вимовне веління її серця. Тому що тільки в літаку, на висоті вісім тисяч метрів, вона зрозуміла, що летить в Ірландію.

Проти її волі, глибоко на підсвідомості, думки і усі її спливаючі почуття все одно залишалися намертво прив'язаними до Адама Пірса. Інакше Єва ніяк не могла це пояснити по-іншому. Її потягнуло на батьківщину її чоловіка, туди, де почалася його історія, яка в результаті з'єднала їх в одну сім'ю. Сім'ю, якій було уготовано зустріти настільки жорстокий удар долі.

Взявши по прильоту напрокат автомобіль, наткнувшись на рекламний щит СТО прямо в аеропорту, де за порівняно стерпну суму їй вручили ключі від уживаного опеля і карту країни в подарунок, Єва їздила навкруги  Дубліна, втрачено блукаючи по ще бляклим, покритим вимерзлою травою пагорбами, надовго затримувалася під віковими дубами, слухаючи , як завиває вітер в їхніх чорних голих гілках. У досвітній імлі, в верхівках дерев, що гойдалися, в лінивих, низьких хмарах, у криах птахів - вона намагалася вловити шепіт, відповідь всесвіту. Єва посилено намагалася зрозуміти, за що ж життя так суворо з нею обійшлася. Але світ таємниче мовчав. Лише іноді сміявся до неї заразливим сміхом чужих дітей.

У цьому світі більше не було її хлопчика, і попіл її втрати висушив цей світ.

Скорбота ставала звичним станом. Вона більше не знала, куди їй йти і чи потрібно. Здавалося, вже більше нічого не здатне принести їй заспокоєння, все згасло. І в такому настрої Єві все частіше згадувався Адам і його слова про відсутність емоцій, про те, що він міг відчувати щастя лише завдяки Ніку.

«Яке ж тобі зараз? Наскільки глибока твоя тьма, Адаме Пірс?»

Похмурі думки точили її цілодобово. Навіть в тих же неспокійних клаптиках сну. Якщо ти сам генеруєш свої думки, якщо джерело чорної діри приховане в тобі самому - від цього неможливо втекти, ти просто падаєш в глиб себе ... і тонеш. І в самий останній момент доля нібито зглянулася над нею, кинувши їй рятувальний круг.

У той день, проходячи повз булочної і вловивши запаморочливий аромат свіжої випічки, від якого шлунок вкотре нагадав про себе, Єва мимоволі заглянула всередину. Вона вже пару тижнів жила в маленькому містечку Данбойні поруч з Дубліном і кожен раз, безцільно блукаючи вулицями, вона знаходила зворотну дорогу до свого готелю різними маршрутами.