Читати книгу - "Як відірватися перед весіллям, Аліна Амор"

Обриси будинків вдалині одночасно порадували та викликали тривогу. Хто там живе? Як поставляться до нас мешканці цих місць? Чи є тут наші люди? Питання і припущення виникали в голові та не знаходили відповіді. 

Ми прискорили крок і що ближче підходили, то більше здивування викликав вигляд тутешніх будівель: круглих, сплетених із лоз, а увінчували будинки конусоподібні покриття з широкого та довгого листя. Селище було невеликим, замість доріг - протоптані стежки, і хатки розкидані безладно, то тут, то там, на значній відстані одна від одної, наче тутешні мешканці не люблять близького сусідства. Парканів, городів і домашніх тварин ми теж не помітили. Людей видно не було, і я вже запідозрила, що село занедбане та покинуте, доки не помітили димок над одним будинком, що був прямокутної форми і розмірами більший за решту. Туди ми й попрямували. Над його входом висіла дерев'яна табличка без напису, але з випаленим зображенням смаженого поросяти на тарілці.

- Схоже, місцева таверна, - припустив Деміан.

Незвичний колорит насторожив нас та змусив мимоволі напружитися. Граф штовхнув важкі дерев'яні двері, вони зі скрипом прочинилися, і ми опинилися на порозі просторої темної зали. Перехід із залитого сонячним світлом тропічного дня в похмуру напівтемряву трохи спантеличив. Ми озирнулися та зрозуміли, що Деміан мав рацію - у приміщенні було з десяток грубо збитих масивних столів із широкими лавками, розміщених з боків від проходу, і за одним із них, сиділи величезні... Тролі? Спочатку я подумала, що це гра тіней і обман зору, що не звик до сутінків. Але моргнувши кілька разів, я переконалася, що мені не здалося.

Ми застигли на вході, а місцеві втупилися на нас. Великі, зелені, з лисими головами і вухами, що смішно стирчали як лійки. Відверто кажучи, тролі для мене нарівні з кракенами перейшли в розряд міфічних істот, оскільки їх давно не бачили в Мірадейї. Раніше, кажуть, вони жили на Лусіанських болотах, а потім зникли і їх більше ніхто не бачив. А ось вони виявляється куди перекочували!

Граф першим прийшов до тями, ввічливо вклонився компанії та привітався. Я теж привіталася, зробила книксен і посміхнулася. Тролі не відповіли, тільки похмуро примружили очі, висунули вперед щелепи й розглядали нас із настороженим виглядом, а у їхніх очах проглядалася недовіра й підозрілість. Я розхвилювалася і прикусила губу. Усередині похололо, а в шлунку стало важко, немов камінь проковтнула. Деміан узяв мене за руку, заспокійливо стиснув пальці, підбадьорюючи, і потягнув у бік барної стійки. Здоровили провели нас хмурими поглядами з-під лоба і стиснутими губами. Коли ми проходили повз, я звернула увагу на брудне вікно прямо навпроти їхнього столу, все обліплене мошкарою. Одна муха настирливо дзижчала над тарілками з їжею, і великий похмурий троль прихлопнув її своєю величезною лапищею, через що я зі страху так і підстрибнула. І тоді стало зовсім тихо, а обстановочка ще напруженішою.

Деміан присів на високий хирлявий стілець без спинки біля стійки, начебто недбало розвалившись на ньому боком до залу, і поклав лікоть на брудну стільницю, водночас продовжуючи спостерігати й оцінювати обстановку. І вказав мені поглядом на сусідній стілець.

Я подивилася на свою пом'яту, брудну і навіть рвану по подолу сукню та відчула себе волоцюгою. Зітхнула й присіла на край високого стільця. І тут сталося несподіване - я зовсім забула, що спідниця порвана по шву, а поки ми йшли, нитки встигли розійтися далі, і коли я сіла, моя нога абсолютно несподівано та дуже ефектно оголилася до середини стегна. Реакції публіки я не побачила, оскільки швидко й ніяково схопила тканину й накинула її на ноги, скромно склавши руки на колінах. Але я її почула: хтось присвиснув, хтось судорожно вдихнув. Я підняла переляканий погляд й побачила, що чесна компанія тролей сиділа з відкритими ротами. Хоча ні, один із них весело посміхався.

Ну хоч атмосферу розрядила! Як змогла!

Я почервоніла й опустила погляд, намагаючись не зустрічатися очима із Деміаном, так мені стало ніяково та соромно.

Не знаю, як треба поводитися в такій жахливій ситуації і як вийти з неї з високо піднятою головою, але тут мене виручив новий місцевий житель.

Із внутрішнього приміщення за баром вийшов ще один високий і огрядний троль у мішкуватому одязі з грубого полотна та з вузьким застарілим шрамом через усю щоку. Спочатку він втупився в нас, як і попередні тролі, від подиву витріщивши очі й навіть перестав витирати руки брудним рушником, що був недбало запхнутий за його пояс із витого шнурка.

- Люди... - очманіло видав він очевидне і часто заморгав.

Схоже, наша поява тут шокувала тролів не менше, ніж вони нас. І судячи з того, як цей новий троль це вимовив, я засумнівалася, що зелені часто бачать людей на своєму острові. Сподіваюся, це не тому що вони їх зжерли...

У дитинстві Марі розповідала мені вілланську казку про дівчинку, яка втекла з дому і її з'їли тролі. Але ж це просто казка?

- Доброго вам дня! - знову привітався Деміан до господаря і я теж пропищала слова привітання.

Троль кивнув, і не опускаючись до ввічливих розшаркувань, грубо запитав:

- А що ви тут забули?

Він підійшов ближче і недбало сперся на стійку.

- Ми - моряки... - почав граф.

- Дівка що, теж моряк? - здивувався троль.

- Ні, вона - моя наречена, - просто сказав Деміан, і тут уже очі округлилися в мене, і я знову опустила погляд в земляну підлогу, щоб не показувати своє здивування. А граф тим часом продовжував, - Учора вночі ми потрапили в бурю біля ваших берегів...