Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Жінка в червоній сукні розвернулась до решти людей у ресторані.

— Що ви думаєте?

Залунав шурхіт аплодисментів з інших столиків та енергійніші оплески від персоналу. Бармен гукнув:

— Заспівай нам щось!

Співачка нахилилась до Чарлі, прикривши мікрофон рукою:

— Краще щось, що хлопці знають.

— Вони знають «Під помостом»? — спитав Товстун Чарлі, і вона кивнула, оголосила, а тоді дала йому мікрофон.

Гурт почав грати. Співачка вивела Чарлі на маленьку сцену. Його серце шалено калатало у грудях.

Товстун Чарлі почав співати, а присутні почали слухати.

Все що він хотів — це виграти трохи часу, але йому було комфортно. Ніхто нічим не кидався. У нього в голові ніби було вдосталь місця для розмірковувань. Він знав про всіх у кімнаті: про туристів, персонал і людей біля бару. Він бачив усе: бармена, що відміряв коктейль, і стареньку ланку в глибині, що наповнювала кавою велике пластикове горня. Чарлі досі жахався, досі злився, але взяв увесь той жах та злість і вклав у пісню, і дозволив їм стати піснею про милування й любов. Співаючи, він роздумував.

Що б зробив Павук? — думав Товстун Чарлі. Що б зробив мій тато?

— Під помостом... — співав він, — ми закохаємось...

Співачка в червоній сукні усміхалась, клацала пальцями і похитувалася в ритм. Вона нахилилась до мікрофону клавішника і почала підспівувати другий голос.

Я справді співаю перед аудиторією, думав Товстун Чарлі. Ні хріна собі.

Він не відривав погляду від Ґрема Коутса.

Перейшовши до останнього куплету, він став плескати руками над головою, і скоро все приміщення плескало з ним — відвідувачі, офіціанти та кухарі, всі, окрім Ґрема Коутса, чиї руки були під скатертиною, і Дейзі, чиї руки лежали на столі. Дейзі дивилася на нього так, ніби він не просто збожеволів, але обрав надзвичайно химерний момент, щоб відкрити в собі своїх внутрішніх «Дріфтерс».

Аудиторія аплодувала, Товстун Чарлі всміхався і співав, і співаючи, він знав без тіні сумнівів, що все буде гаразд. Вони будуть в порядку, він і Павук, і Дейзі, і Розі, де б вона не була — всі будуть в порядку. Він знав, що він зробить: це було нерозумно, неймовірно і по-ідіотськи, але це спрацює. І коли стихли останні ноти пісні, він сказав:

— За столом, де я сидів, є юна панна. Її звуть Дейзі Дей. Вона теж з Англії. Дейзі, можеш помахати всім?

Дейзі кинула на нього хворобливий погляд, але відірвала руку від столу й помахала.

— Я дещо хотів сказати Дейзі. Вона не знає, що я збираюся це сказати...

Якщо це не спрацює шепотів голос у голові, їй кінець. Ти це знаєш?

— ...але давайте сподіватись, що вона погодиться. Дейзі, ти вийдеш за мене заміж?

Запала тиша. Товстун Чарлі дивився на Дейзі, сподіваючись, що вона зрозуміє і підіграє.

Дейзі кивнула.

Гості зааплодували. Оце було справжнє шоу. Співачка, пані метрдотель та кілька офіціанток збіглися до столу, поставили Дейзі на ноги та витягли на середину сцени. Вони підштовхнули її до Товстуна Чарлі, і поки гурт грав «Я дзвоню лиш сказати, що кохаю» Стіві Вандера, він обійняв її рукою.

— У вас є для неї обручка? — спитала співачка.

Чарлі сягнув рукою в кишеню.

— Ось, — сказав він Дейзі. — Це тобі.

Він обійняв її та поцілував. Якщо когось застрелять, подумав він, це станеться зараз. А тоді поцілунок скінчився, і люди тиснули йому руку й обнімалися — один чоловік, що був тут, як він сказав, заради музичного фестивалю, наполягав на тому, щоб дати Товстунові Чарлі свою візитівку, — а Дейзі тримала лайм, який він їй тицьнув, із дуже дивним виразом обличчя; а коли Чарлі знову глянув на столик, за яким вони сиділи, Ґрем Коутс уже зник.

Тринадцятий розділ, який для декого виявляється нещасливим

Він уявив, як лежить на землі і його зжирають. Загалом, вирішив він, це паршивий варіант. Він навіть не був певен, що зможе відростити печінку, але точно знав: що б там його не переслідувало, воно не планувало зупинятися на самій лише печінці.

Павук почав смикатися на жердині. Порахував до трьох, а тоді якнайкраще і якнайсильніше шарпнув обидві руки до себе, щоб вони натягли мотузку і висмикнули жердину; знову порахував до трьох і зробив те саме.

Результату було стільки ж, як якби він намагався перетягти гору через дорогу. Один, два, три... ривок. І ще раз. І ще раз.

Він замислився, чи скоро прийде звір.

Один, два, три... ривок. Один, два, три... ривок.

Він чув, як десь хтось співав, і пісня змусила Павука посміхнутися. Він знову забажав, щоб у нього був язик: він висолопить його перед тигром, коли той нарешті заявиться. Ця думка надала йому сил.

Один, два, три... ривок.

Жердина піддалась і ворухнулась у нього в руках.

Ще один ривок — і вона вийшла із землі, гладенько, наче меч, що виковзнув із каменя.

Павук притягнув до себе мотузки і взяв жердину в руки. Вона була майже в метр завдовжки. Один кінець загострили, щоб увігнати в землю. Занімілими руками Павук виштовхнув її з петель мотузки. Пута даремно теліпалися на зап'ястях. Він зважив жердину в правій руці. Згодиться. Він знав, що за ним стежили, стежили вже деякий час, наче то кіт спостерігає за мишачою ніркою.

Звір наближався до Павука безшумно, чи то майже безшумно, підкрадаючись, ніби тінь удень. Єдиним порухом, що його помічав Павук, було нетерпляче помахування хвоста. Без нього це могла б бути статуя чи піщаний насип, що скидався через гру світла на жахливого звіра, бо шкура його була піщаного кольору, а незмигні очі блищали зеленню зимового моря. Морда була жорстокою мордою пантери. На островах будь-якого великого кота кличуть Тигром. А це був кожен великий кіт, що коли-небудь існував — більший, зліший, небезпечніший.

Кісточки в Павука були досі зв'язані, й він заледве міг ходити. Долоні і ступні поколювало. Він пострибав із ноги на ногу, вдаючи, ніби робить