Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Простору їдальню освітлювали магічні світильники. Служниця розклала страви на великому столі з темного дерева і пішла. За вікнами шаруділа злива, наповнюючи повітря свіжим запахом озону. Десь на даху свистів і стогнав вітер. В решті будинку було занадто порожньо і тихо.

- У нас мало працівників, - ніби виправдовуючись, сказала Серапіна. - Не хочемо породжувати чутки про стан Локайна, але як тільки все налагодиться, тут буде веселіше.

Кивнувши, розглядаю їжу.

- Ілліор, ви так і ходитимете довкола головної теми? - раптом насупився Загір. Він сидів ліворуч від мене. Хазяїн і господиня вдома зайняли місця навпроти. Вони невпевнено переглянулись і знову подивилися на мене. Вирази їхніх облич мені зовсім не подобалися.

- Загіре, ми просто не хочемо, щоб гостя злякалася, - примирливо сказала Серапіна, і відпила води з кришталевого келиха.

– Невідомість лякає набагато більше, – чітко висловив мої думки ректор Голданарі. - Ви тільки мучите місіс Лурі, змушуючи її здогадуватися про сутність вашого прохання. Якщо вже почали вдаватися до подробиць, то поясніть нормально.

Кинувши вдячний погляд на Загіра, я повернулася до подружжя ат Янрі та приготувалася слухати. Ілліор відклав прилади й почав:

- Після того, як наш син перестав говорити, він почав креслити символи. Я не знайшов жодної мови, якій вони можуть належати. Можливо, він вигадує його сам, а може десь підгледів. Він малює ці ієрогліфи на всіх доступних поверхнях. Мені потрібно, щоб ви спробували зрозуміти, чи є сенс у написаному. Може, він копіює якусь мову і переінакшує її. Або, можливо, є якась система у тому, що він креслить. Якщо він так хоче передати нам якусь інформацію, ми хотіли б зрозуміти.

Апетит зник остаточно. Здивовано подивилася в очі спочатку містеру ат Янрі, потім його дружині, намагаючись зрозуміти, чому вони такі спокійні, коли в їхньому будинку з їхнім сином відбувалося щось абсолютно незрозуміле. Потім повернулася до Загіра. Він рушив бровами вгору і вниз, ніби говорячи: «так, ось такі справи».

- Добре, - пробурмотіла, повертаючи погляд до тарілки. - З подібним я не стикалася, але обіцяю спробувати допомогти.

Сказати це було навіть простіше, ніж зрозуміти. Попри те, що в мене справді була кваліфікація, яка дозволяла працювати з дітьми, практики в цьому напрямі в мене ніякої не було. А тим більше я ніколи навіть не замислювалася про такі випадки. Перше, що спало мені на думку було прокляття, але навряд чи воно протрималося б так довго. Та й не стало б вибирати своєю жертвою одного хлопчика, якщо поряд є ще двоє сильних дорослих демона. Крім того, Ілліор не створював враження безтурботного батька. Навпаки, він здавався чоловіком із холодним розумом. До того ж у нього в друзях значаться двоє досить відомих в Ізаріді демонів, тому він, швидше за все, справді обстежив усе вздовж і впоперек.

- Вибачте за запізнення! - до їдальні несподівано ввійшов ще один чоловік. Чомусь я зраділа, коли зрозуміла, що він, як і я, людина. Для мене в приміщенні було надто багато демонів. Незнайомець наблизився до столу швидким кроком. Він кумедно підстрибував при ходьбі, від чого його кучеряве волосся підскакувало й опадало. Через товсті лінзи окулярів на мене дивилися карі очі.

- Я думала ви збиралися пообідати в кабінеті, - здивовано обернулася Серапіна.

- Ох, вибачте, я вже плутаю власні плани, - чоловік зупинився і ляснув себе долонею по лобі. - Мабуть, я перервав вас.

- Сідайте, якщо передумали, - кивнув Ілліор. Потім представив мене:

- Наша гостя – місіс Гвенета Лурі. Вона лінгвіст, спробує перекласти те, що пише Локайн. Гвенета, знайомтеся, це містер Валдор Валенті, він фахівець з... - демон раптом зам'явся і запитально глянув на людину. Той променисто посміхнувся і сказав з гордістю:

- Особливим дітям. Я допомагаю при труднощах із розвитком чи психологічних травмах.

Всупереч ввічливій усмішці, недбало накинутому кардигану, трохи розпатланій зачісці та окулярам в роговій оправі, містер Валенті чомусь мені не сподобався. Передчасна радість швидко зійшла, і я придивилася до Валдора уважніше. Його вигляд хоч і створював відчуття домашнього затишку, але я поспішила скоріше уткнутися очима в тарілку, запитавши:

- І які успіхи у роботі з Локайном?

- У таких випадках робота може тривати кілька років, - сумно зітхнув чоловік. – Тим більше, що нам невідома точна причина. Але прогнози хороші. Крім відмови розмовляти, у хлопчика не страждають ні розумові здібності, ні магічні. Сподіваємося на те, що ви зможете відкрити завісу таємниці, та розшифрувавши символи, місіс Лурі.

- Я б не надто сподівалася, - сказала тихо, дивлячись на Серапіну. Вона зсунула брови до перенісся, запитливо глянула на Загіра, а потім знову подивилася мені в очі. Тоді я продовжила: - Якщо на вашого сина ніщо не впливає, він ні звідки не змальовує ці символи та не вивчав раніше мови, то швидше за все, що він просто вигадує малюнки, і ми не знайдемо в них жодної логіки.

Над столом повисла тиша. Серапіна відвела очі, а потім обернулася до чоловіка. Той заспокійливо поклав їй руку на плече і подивився мені в очі, блискучі порошинки в його очах закрутилися швидше, але нічого сказати демон не встиг. Його випередив Загір:

- Місіс Лурі, адже ви не відмовляєтеся від цієї справи?

- Ні, - поспішно відповіла, повернувшись до ректора. - Я просто не хочу даремно давати надію.

- У вас є діти, Гвенето? – слабо запитала Серапіна. Повільно повернувшись до неї, відповіла:

– Ні.

Це питання неминуче переслідувало кожну жінку. Напевно, я мала до нього звикнути. Принаймні, мені так говорили. Але є речі, які мучитимуть до кінця днів.

- Чекаєте відповідного часу? - усміхнулася демониця, зробивши якийсь свій висновок. Я не стала відповідати, і виявилося, що Серапіна не чекала моєї відповіді: - Не знаю, що відбувається зараз з моїм сином, але я готова віддати будь-які гроші, аби він знову став нормальним. Навіть ваша спроба вже буде великим кроком уперед. Це краще, ніж стояти на місці.