Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

3 липня 1940 р. до червня 1941 р. із території Західної України здійснювали депортацію сімей арештованих і «ворогів народу», яка охопила близько 300 000 осіб, переважно українців і поляків. Загалом за неповні два роки хазяйнування радянської влади на території Західної України з регіону було вивезено понад 900 000 осіб, з яких понад 200 000 українців, 600 000 поляків і понад 80 000 євреїв-утікачів із Центральної Польщі. Понад 10 % усього населення західноукраїнського регіону було безжально депортовано й приречено на смерть або страждання далеко від рідних домівок.

З літа 1940 р. радянські спецслужби почали звертати особливу увагу на боротьбу з українським націоналістичним підпіллям у Західній Україні. Було арештовано понад 30 000 осіб, серед яких до ОУН належало щонайменше 5000 осіб. Для керівників організації влаштовували показові суди у Львові («Процес 59-ти») та Дрогобичі («Процес 62-х» і «Процес 39-ти»), які відбувалися 15—19 січня, 7—8 та 12—13 травня 1941 р. відповідно. Вироки були приголомшливо суворими: під час першого процесу до смертної кари було засуджено 42 особи, під час другого — 26, а під час третього — 22. Серед усіх заарештованих у Західній Україні до розстрілу засудили 10 %, понад 40 % дістали термін ув’язнення від 5 до 10 років, а 35 % — від 3 до 5 років. Однак навіть ті, хто не дістав жодних вироків, зазвичай не уникли смерті на початку німецько-радянської війни, коли було розстріляно або замордовано щонайменше 22 000 в’язнів західноукраїнських тюрем. Такою була кривава крапка, поставлена на фініші першого етапу панування радянської влади в Західній Україні.

Українці в радянсько-фінській війні

(І. Патриляк)

З жовтня 1939 р. радянська дипломатія посилила свій тиск на Фінляндію, вимагаючи від невеликої нейтральної країни стратегічні території — півострови Ханко та Рибачий, а також Карельський перешийок в обмін на удвічі більші території переважно болотистої місцевості в центрально-західній Карелії. Свої територіальні вимоги Радянський Союз обґрунтовував необхідністю «перенести» кордон подалі від Ленінграду, хоча реальною причиною претензій було небажання СРСР терпіти поруч незалежну Фінську Республіку, яка свого часу відділилася від Російської імперії й зуміла налагодити повноцінне самостійне життя.

У жовтні 1939 р. було швидко проведено зміцнення Ленінградського військового округу. До його з’єднань призвали резервістів, а також поповнили особовий склад військовими частинами, перекинутими з інших військових округів, зокрема з Київського особливого та Одеського. Зважаючи на нарощення військової присутності Червоної армії на своєму кордоні, Фінляндія запропонувала Радянському Союзу провести переговори щодо його територіальних претензій. 12 жовтня 1939 р. такі перемовини розпочалися в Москві, однак проходили безрезультатно й були перервані без досягнення будь-якої домовленості.

Формальним приводом для початку війни став обстріл 26 листопада 1939 р. (скоріш за все, радянськими спецслужбами) начебто з території Фінляндії російського прикордонного села Майніла. Обстріл відбувся о 15.45, і внаслідок нього загинули троє рядових прикордонників і молодший командир, а дев’ять військовослужбовців дістали поранення. Радянська сторона звинуватила в обстрілі фінів і запропонувала відвести фінські війська на 25 км (тобто покинути всі укріплені райони на кордоні). Фіни відкинули радянський ультиматум і вказали на те, що обстріл відбувався з відстані 1,5—2 км із південно-східного напрямку, тобто з радянського боку. Фінська сторона запропонувала скликати міжнародну експертну комісію під патронатом Ліги Націй для з’ясування обставин інциденту. Однак радянський уряд відкинув усі прохання про порозуміння, а відтак оголосив, що розцінює обстріл як вияв агресії з боку фінської армії.

30 листопада 1939 р. війська Ленінградського військового округу за підтримки Балтійського й Північного флотів розпочали наступ на широкому фронті від Баренцового моря до Фінської затоки. Проти країни з тримільйонним населення СРСР сконцентрував півмільйонну армію, півтори тисячі танків, майже 1600 гармат і 1200 літаків. У перший день війни радянська авіація розбомбила 20 фінських міст, унаслідок чого загинуло й було поранено декілька тисяч мирних жителів нейтральної держави.

Намагаючись прикрити свою агресію риторикою про «допомогу» фінському народу, який виступив проти «буржуазного уряду в Гельсінкі», у прикордонному місті Терійокі 1 грудня 1939 р. було створено маріонетковий «уряд» Фінської Демократичної Республіки на чолі з діячем Комінтерну О. Куусіненом. 2 грудня 1939 р. Кремль уклав угоду з «урядом» Фінської Демократичної Республіки про дружбу та взаємодопомогу, оголосивши на весь світ, що не веде війни з фінським народом, а лише допомагає фінському «народному уряду» у війні з «фінською буржуазією».

Однак опір фінів агресорам виявився навдивовижу рішучим. Вони мобілізували 10 піхотних дивізій, 4 піхотні й 1 кавалерійську бригаду, 31 окремий піхотний батальйон, збільшивши чисельність своєї армії майже до 300 000 осіб. Незважаючи на відсутність належного технічного оснащення (у фінській армії було тільки 768 гармат, 26 танків, 114 літаків і 14 кораблів), фіни, користуючись складним для наступу рельєфом і гарно підготованими оборонними рубежами (так звана «лінія Маннергейма»), зуміли зупинити радянський бліцкриг.

Примітивна тактика лобової атаки завдавала Червоній армії болючих втрат і не дозволяла ефективно просуватися вперед. Ветеран фінської війни, уродженець України Г. Гаращенко згадував: «Одяг солдатів не відповідав потребам. Тепліше обмундирування мали командування, політруки, льотчики й танкісти: у них були кожухи, ватні фуфайки, валянки... Для піхотинців же це вважали великою розкішшю. Мовляв, у важких тулупах незручно йти в атаку на штурм. У бій ішли в сірих вовняних шинелях, бавовняних гімнастерках, байковій білизні, ватяних рукавицях, у шоломах-будьоновках із напівшерстяною підкладкою... на ногах черевики з обмотками. А їжа! Хліб прибував на передову у вигляді мерзлої цеглинки, така ж каша, ледь теплий чай. Навіть „наркомівські“ сто грамів підмерзали на такому морозі. У фінів був теплий, легкий одяг із вовни та гагачого пуху й хутряне взуття. У раціоні кожного єгеря, окрім шкалика зі спиртом, були ще й термос із гарячою кавою та шоколад. Вони не мерзли. Мені й зараз стає моторошно, коли в уяві постають ті жахливі дні. Трупами червоноармійців було устелено ліси, поляни, дороги й тороси Фінської затоки. Я не перебільшую. Скільки молодих (а нашу 95-ту дивізію поповнювали двічі по п’ять тисяч осіб) навіть не побували в жодному бою: ввечері прибували на передову, влаштовувалися у снігових заметах і <...> засинали навіки. Замерзали й поранені, не дочекавшись медичної допомоги. Згодом від безвиході ми стали споруджувати укриття з тіл убитих однополчан. Утепляли ці страшні шатра вовняні